преса

Автор: Вікторія Наріжна
Видання: Сайт галереї-книгарні "Чорна ящірка"

Руслан Горовий про Євромайдан, реальні життєві іст

Розмова Руслана Горового з Вікторією Наріжною в галереї-книгарні "Чорна ящірка" (Дніпропетровськ)
Руслан Горовий про Євромайдан, реальні життєві історії та плани на майбутнє

По слідах суботньої презентації публікуємо інтерв’ю з письменником та журналістом Русланом Горовим, який був у "Чорній ящірці" зі своєю новою збіркою оповідань "Гагарін і Барселона". Розшифровуючи розмову, ми намагалися подати її максимально близько до тексту, без причісувань та купюр.
Чорна Ящірка: Руслане, я знаю, що ти застрибнув у поїзд, щоб їхати до нас, можна сказати, з Євромайдану. Розкажи в першу чергу, що ти там бачив, і чи подобається тобі те, що ти там бачив? Що у вас там відбувається?
Руслан Горовий: Що я бачив… Те, що відбувається зараз в Києві… називайте це Євромайдан чи просто Майдан, я дуже люблю такі речі. Бо це можливість поспілкуватися з людьми, які близькі по духу. Тобто, якщо я іду туди, то приблизно і люди йдуть, яким такі ж цінності близькі. Посіщають тє ж мєста, шо і я (сміється). Тому мені майдани в принципі близькі. Там збираються ті, до кого я б хотів себе трошки причислити — інтелігенція, шось таке… кожен себе ж позиціонує в цьому життя, що я ж тіпа крутий чувак (сміється). Але якщо серйозно, то там збираються люди, яким небайдужа українська мова, які намагаються розмовляти мовою своєї країни. Туди не приходять п’яні — навіть люди, які люблять випити, є в мене й такі знайомі… я і сам можу чарку перехилити, але в такому стані я туди вже не піду, бо це ж просто підставити людей. Там збирається певний прошарок суспільства, який мені цікавий. Тому я вважаю, що майдани такі потрібні. Я не впевнений, чи зможемо ми чогось цим добитися… я навіть більш впевнений, що може й не зможемо, але те, що це необхідно, просто для самоідентифікації, для підтримки один одного, такі речі просто необхідні, мені здається… Тому я вчора й пішов. Ну і міліція, знову ж таки, вони ж там відпрацьовують певні навички, йолку охраняють… (сміється) Їм теж треба, воно ж забувається, зміна поколінь відбувається… той шо був, стояв у оцеплєнії лейтенант — уже ж зараз полковник!
Ч.Я.: Так, йолочна контрреволюція продовжує процвітати…
Р.Г.: Коли не знаєш що робить, у будь-якій ситуації — гортай меню мобільного або став ялинку!

Ч.Я.: Повертаючись до питання цінностей: твоя повість «Дев’яноста хвиля міграції» якраз написана зсередини цього світу нелегальних мігрантів у Європі, і в ній достатньо виразно показана та сторона Європи, про яку не думають, коли говорять про євроінтеграцію. Тим не менше Євромайдан тобі близький. Тобто цей досвід — а я знаю, що ця повість написана на автобіографічному матеріалі в тому числі — не породжує в тобі сумнівів у тому, що нам таки туди треба, в тому напрямку?
Р.Г.: Ти розумієш, я дуже багато бачив у своєму житті. Не тому там, що я хотів те все побачити, але так вийшло. Я бачив, як живуть країни Карибського басейну, бачив Африку, і я бачив Європу, і я чітко знаю, що не можна не хотіти рухатися туди, де краще. Це якийсь нонсенс. Якийсь нонсенс хотіти бути дебілом, якийсь нонсенс казати: «Було по 19 гривень, буде по 19 євро». Ну хто оце такі речі видумує? Я навіть знаю, що в Києві дехто каже: «Та ну її, ту Європу, буде тоді пиво по 40 гривень!» Я питаю: «Ти був у тій Європі?» — «Ні, не був, мені розказували». Я кажу: «Я був. Я бачив». Я не кажу, що зникнуть бомжі — і там є бомжі, і там щось є негативне, але… Як там хтось сказав, Черчилль? Що демократична форма правління, може, й не найкраща, але ліпшої в нас немає на даний момент? Не можна йти в авторитаризм, не можна ставити броню і казати: «От, ми будем жить отак, тому що я так хочу. Я ваш президент, і ви будете жить так, бо ви мене обрали». Ні, треба точно рухатись кудись, і точно в Європу, точно не в Азію. Ну нема в нас азійських цінностей, ми ні релігією, нічим іншим не прикріплені до Азії.

Ч.Я.: Але ось багато хто вважає, і деякі політичні сили висловлюють цю думку, що нам доступний якийсь свій, особливий шлях, і це нормально не рухатись ні туди, ні сюди, а йти власним шляхом.
Р.Г.: Чим був цей «шлях» для України, ми можемо побачити, передивившись історію. Вільна і незалежна Україна скільки існує? А то була або там, або там, або там… Росія не буде у себе під боком викохувати та випещувати Україну, вільну, незалежну та прекрасну. Питання: нахєра воно Росії треба? Європа теж, за великим рахунком, хоче мати якісь дивіденди, у вигляді дешевої робочої сили, можливо, у вигляді нових просторів для своїх військових, ми не можемо казати, що Європа така безкорисна. Але треба вибирати, що ближче. І якщо Росія — тобто російське керівництво, не росіяни — за ці роки незалежності ставила себе так, що «ми ваш старший брат, заткніть пельку», то звісно, що народ уже цього не хоче. Принаймні той народ, який я знаю. Можливо, є якісь інші думки з цього приводу, але ті люди, з якими я спілкуюся, з якими я працюю, вони всі налаштовані на Європу, аж ніяк не на Росію.

Ч.Я.: Що ж, від політики — до мистецтва: я так зрозуміла, що твої оповідання базуються на реальних сюжетах, реальних життєвих історіях. Це справді так?
Р.Г.: Так чи інакше, але це все я десь піддивився, щось перепрацював, перелопатив, переписав у голові. Я не пишу фантастику, я не з іншої планети. Це все так чи інакше відбувалося поруч зі мною: щось зі мною особисто, щось мені розповідали, щось я підслухав у тролейбусі. Я не знаю, як воно пишеться: якби я знав, як воно пишеться, я б розказав усім, і було б багато гарних книжок. Я просто знаю, що настає момент, коли я не можу не писати. Я тоді нікого не бачу, нікого не чую, дружина каже: «Та все, це безнадійно». Працювати не можу. І інколи достатньо години або двох, коли я просто набабахую оповідання, голова звільняється, і я можу працювати далі. Потім я, можливо, інколи повертаюсь, щось додаю. Буває навіть: написав щось, потім «отут буде про це», потім далі написав. І воно лежить рік, і «про це» ніяк не дописується. А потім раз — і «про це» дописалося.

Ч.Я.: Мене в цьому контексті реальних історій постійно турбувало заголовне оповідання, «Гагарін і Барселона». Що в ньому реального, а що додуманого?
Р.Г.: Фактично, якщо його розібрати, то це десь п’ятнадцять окремих персонажів, зібрані разом. Так от сталося. Я дуже хотів літати. Я не повний тезка Гагаріна, але я розумію, що таке, коли окрім неба нічого не треба, і ти ростеш із цією мрійкою, тебе в принципі підтримують, а в якийсь момент тобі кажуть: «Стоп, ти ж сліпий. Ти ніколи не будеш літати». Я розумію, яка це травма. Я пройшов через це, я змінив радикально свій погляд на життя, змінив напрямок свого руху. Оце я взяв із себе. Чому Гагарін? Пам’ятаєш фільм «Асса»? «Всьо, всьо как у нєго, кромє одной бумажечкі!» І от я подумав, а якби навпаки? Якби якраз була бумажечка?

Ч.Я.: А літаки? Літак хто-небудь уганяти намагався в твоєму житті?
Р.Г.: Ну, в моєму житті ні. Але я багато читав про це, реальні історії викрадення літаків у Радянському Союзі. Я, наприклад, не знав до кінця, як працює аеропорт. Я пішов, знайшов людину, яка працювала, просто з ним поспілкувався: «А якщо отак? А може, отак?» Він мені розказав. Тому воно дуже схоже на реальність. Тому от все це дуже зібрано з різних джерел, вижимка така, квінтесенція всього, що я знав по цій темі.

Ч.Я.: Це оповідання заголовне просто тому, що назва така яскрава, чи воно для тебе особливо особисте в цій книзі?
Р.Г.: Не можу я сказать, що для мене в ній особисте, що не особисте. Я просто розумів, що можна було б, наприклад, дати заголовком назву оповідання «Правда». Але, на жаль, зараз це слово асоціюється чітко з газетою, але не з тим, з чим я б хотів, щоб воно асоціювалося. Інші оповідання… «3.5» — ніхто не знає, що це таке. Виявилося, що «Гагарін і Барселона» — дуже яскравий образ. Хоча спочатку робоча назва взагалі була «Юра, Віка, Барселона».
Ч.Я.: Треба сказати, що перегук з цим фільмом однаково залишився, коли дивишся на назву, мимоволі про нього згадуєш.
Р.Г.: Та ти шо? Ну от, бачиш!

Ч.Я.: А от робота журналіста сильно втручається в літературу, чи навпаки, чимось допомагає тобі?
Р.Г.: Робота журналіста допомагає тобі щось відбирати, якісь штуки фільтрувати. От в цьому насправді журналістика, я думаю. Що ти можеш взяти щось і зрозуміти, про що насправді йдеться. Буває, проста якась абсолютно ситуація, а вона допомагає тобі знайти такий ізюм, що потім з тим можна робити все, що хочеш. А так як я ще й режисер — в першу чергу режисер! — то я малюю собі картинку. А картинка заповнює голову, а голова тоді не хоче працювати, і доводиться сідати писати.

Ч.Я.: Слухаючи тебе, я насолоджуюся, яка жива в тебе мова, але читаючи, навпаки звернула увагу, що в тебе дуже літературна українська, дуже міцний стиль. Ти серйозно працював на ним чи так і писав завжди?
Р.Г.: Я тобі більше скажу: я виріс у регіоні, де не говорять українською мовою. В Конотопі «нє говорят по укрАінскі». Только по-рускі, в крайнєм случає с бєлорускім акцентом. Там іде такий суржик: «лісапєдка», «калідор», «каклєти, галєти, відро кофе — гуп, і учітє мєня балєту!», оце ж точно як Вєрка Сердючка розмовляє. Але, в мене в дитинстві було дві чудові вчительки, російської та української мови. І от вони кожна, не перетягуючи на себе одіяло, але дуже свій предмет любили. І вийшло так, що в якийсь момент я не говорив українською — ну бо вся родина говорила російською, — а писати російською вже не міг. Я досі не вмію писати російською. Хоча вільно переходжу в розмові. А зумисне я ніколи не працював, не виписувався. Єдине, що мені колись сказали: чим більше будеш писати, тим швидше воно само якось випишеться.

Ч.Я.: Ну і насамкінець, напевно, стандартне запитання про плани на майбутнє? Щось готуєш уже зараз?
Р.Г.: Так це ж перманентна штука!
Ч.Я.: Але в малій формі постійно?
Р.Г.: Так. В мене є два тексти, вони вийшли як повісті, дві таких заготовки, дуже серйозні. Одна називається «Буенос діас, чіка» («Доброго дня, дівчинко»), а друга має робочу назву «Переїзд». От ці дві штуки, вони фактично романи, але нерозвинені. Можливо, треба сісти і спробувати. Ось це з планів. А оповідання — вони пишуться самі собою.
Ч.Я.: І як скоро зможемо побачити нову збірку?
Р.Г.: Ну, як кажуть видавці: кожного року має виходити по книзі? Будемо сподіватися, що видавець на цьому щось заробить — бо це нормально, так і має бути — і йому буде цікаво видавати далі.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій