преса

Автор: Наталія СТРИГА
Видання: Інтернет-видання "КЛЮЧ"

Дереш спрямовує читачів до пошуку

Мабуть, ніхто не буде суперечити твердженню, що останнім часом українська література переживає нове піднесення. З’явилися нові імена, характерні герої, нетривіальні ідеї та сюжети. Одним із таких письменників-новаторів виступив на початку XXI ст. молодий прозаїк Любко Дереш.

Написавши у 16 років свою першу книгу «Поклоніння ящірці», Любко майже одну за одною видав ще 5 своїх книг. Критики достойно оцінили творчий доробок молодого автора, охрестивши його за ранній прояв покликання в мистецтві «письменником-вундеркіндом». Любко Дереш одразу завоював читацькі симпатії молодої аудиторії. Школярі та студенти на початку 2000-х зачитувались його творами з-під парт, обмінювалися книжками, ділилися один з одним враженнями від прочитаного.

А потім скромний кароокий хлопчина пропав на п’ять років із поля зору громадськості. І повернувся лиш тепер, повний енергії та наснаги, із обручкою на безіменному пальці та щойно видрукуваною новою книгою «Голова Якова». Із презентацією останнього роману у рамках всеукраїнського туру він не оминув і Дніпропетровськ. Журнал «Ключ» не міг втриматися, щоб не задати митцю декілька хвилюючих публіку питань.

Также смотрите новый портал, где много интересных игр - мини игры, бесплатные игры онлайн, стратегии, аркады, бродилки, гонки: http://physicsgamesbox.ru

― Свою нову книгу ти писав майже 5 років, чому так довго і про що цей роман?
― Ще в 2007 році після виходу попередньої книги «Трохи пітьми» я казав, що візьму літературну паузу. Цей відпочинок був мені потрібен для того, щоб отримати новий досвід, якось осмислити те, що я роблю. Писати я почав дуже рано. І за цей час все, що я писав, було приблизно на одній хвилі: теми, ідеї, майстерність письма. Навіть сам смак того, що я робив, залишався доволі однаковим. Ці 5 років були потрібні, щоб перейти на нову платформу для творчості, щоб якось по-новому зрозуміти себе, зрозуміти літературу, своє місце в літературі, свої стосунки з читачами. Цей період був успішно пройдений. Так з’явилася книга «Голова Якова». Якщо казати двома словами, то ця книга про кризу і про подолання кризи. Про те, як людина стикається з імітацією самої себе. Вона раптом розуміє, що вона фальшива, що вона живе у світі, побудованому на обмані, недомовках. Фальшиві її думки, її висновки, її стосунки. І коли ця брехня оголюється, людина опиняється перед відчаєм, перед безвихіддю. Їй доводиться спуститися на саме дно себе, доторкнутися до себе справжнього, аби мати можливість відштовхнутися від дна і почати рух вгору, вже до світла.

― Як ставишся до наявності твоїх творів у шкільній програмі?
― Я вважаю, що моя література відноситься до позакласного читання. Як опозиція до звичайного мейнстріму. Спроба внести мої твори у шкільну програму нагадує спробу нагодувати зовсім малу ще дитину їжею для дорослих, наприклад, ковбасою. Що було би зі мною, якби у 8 років мама почала би мені читати, наприклад, «Фауста» або «Анну Каренину», чи «Балладу о прокуренном вагоне»? Мені страшно стає. Я не хочу читати про страшні розбиті серця, про поламані долі. Адже дитинство ― це такий час, коли принаймні є якась надія на те, щоби побути щасливим. То давайте не будемо забирати цього щастя в дітей, давайте їм дамо більш благосну літературу.

― Чи не заважав тобі творити постійний тиск критиків, типу: «Дереш написав вже достатньо, але головне ще попереду, він ще не розкрився повністю як письменник…»?
― Навпаки, це полегшує завдання. Якби вони всі говорили, що ця нікчема нічого доброго не написала і не напише, мені би було важче. Після «Голови Якова» я зрозумів, що реакція критиків не така важлива для мене. З’явилося певне відчуття завдання, яке необхідно просто здійснювати впродовж життя. Якось воно так склалося, що я з 16-17 років почав писати. Мабуть, не просто так, що ці книжки поширилися, мабуть, треба продовжувати.

― Яким шляхом іде сучасна українська література і куди вона прийде?
― Направду кажучи, немає чіткої візії української літератури, позаяк вже доволі довгий час не читаю її. Те, що я український письменник, ніяким чином мене не зобов’язує читати літературу моїх колег. Навпаки, зобов’язує перед читачем знайомитися зі справді найкращими доробками світової культури, щоб мати можливість привнести її своїм співвітчизникам, своїм друзям. Я не маю жодних застережень в українській літературі. Вона розвивається, становиться, у ній відбуваються якісь процеси. Мабуть, можу сказати тільки про те, що ті ідеї, ті конфлікти і драми, які зараз хвилюють українську літературу, вони не зовсім актуальні для світового загалу. Адже світ зараз живе на трішки іншій межі, на трішки іншій драмі, яка пов’язана із глобалізацією, глокалізацією, віртуалізацією світу, можливо, з наростаючим аутизмом спілкування. Зараз усі культурологи, філософи говорять про те, що та економічна та політична криза, яка торкнулася майже всіх країн на планеті, не обмежується тільки сферою економіки та політики. Мова йде саме про цивілізаційну кризу. Чому про цю цивілізаційну кризу не говориться в українській літературі? Це було б актуально, це зробило би нашу літературу цікавою для світового мейнстріму.

― Чи були колись проблеми із цензурою?
― Із внутрішньою, так. В якийсь момент я зрозумів, що я не хочу звертатися до ненормативної лексики. І в останній книжці мені практично вдалося її уникнути. У тих оповіданнях, які я пишу зараз, її вже взагалі немає. Так само я себе почав цензурувати по темі сексуальних сцен і сцен насильства. У сенсі їх буквального описання. Як мені тепер здається, зовсім не обов’язково говорити про насильство лексикою насильства. Не обов’язково обертати це вістря проти читача. Достатньо, щоби воно якось фігурувало у тексті і читач зрозуміє. Можливо, це не цензура, а якась самокорекція. Що стосується цензури у видавництвах, часто про це питають, але, чи на жаль, чи на щастя, її немає. Друкуй, що хочеш, називай, які хочеш імена. Я пропоную маркувати літературу якимось відповідним маркуванням, як це робиться у телепередачах. Розробити 5 якихось шкал, де буде вказано, наприклад, твір містить сцени насильства, чи сексуальні сцени. Просто, щоб людина орієнтувалась.

― Чи виправдовуєш ти вживання будь яких хімічних речовин із метою досягнення певних творчих осяянь?
― Я думаю, це нагадує пародійні гасла хіпі, що війна заради миру ― це все одно, що займатися коханням заради цнотливості. Так само і вживати якісь хімічні речовини заради творчості. Якісь, мабуть, руйнації певних меж всередині себе людина здобуває, але, як показує практика колег, це погано закінчується і для них самих, і для їх творчості. Людині цього непотрібно, людина і так самодостатня у тому, що вона може мислити, осмислювати те, що відбувається з нею. І вона має всі можливості, всі необхідні інструменти, для того, щоб прийти до джерела внутрішньої творчості в самій собі без якихось додаткових стимуляцій. Чисто за рахунок внутрішньої роботи, за рахунок усвідомлення себе.

― У твоїх творах немає жодного одруженого персонажа. У житті ти теж спростовуєш інститут офіційного шлюбу?
― Ні, у мене на безіменному пальці є кільце, я одружений, я повінчаний. Напевно мені просто не вистачало фантазії і досвіду, щоби писати про ці речі. Так само серед персонажів не було людей із малими дітьми. Такого досвіду в мене ще теж не було. Я думаю, що вони з’являться і спектр героїв розшириться. Фізіологія говорить, що чоловік починає мислити щойно по 25 роках. До цього він не мислив, не розумів, це була якась імітація. Тверезе сприйняття світу до жінки приходить в 30, кажуть фізіологи, до 33 років воно приходить до чоловіка. Так що ще 5 років буду якісь нісенітниці в інтерв’ю нести (посміхається).

― Чи змінилась останнім часом ваша читацька аудиторія?
― Можливо, зараз аудиторія зміститься в бік більш дорослої. Хоча вік не є визначальним критерієм. Критерієм є та кількість запитань, яку людина встигла собі задати стосовно свого життя. Ці запитання доволі наївні: Хто я? Звідки я з’явився? Що це за світ? Чому він працює так, а не інакше? Яке моє призначення у цьому світі? Яке найбільше звершення людини у цьому світі? Та інші. Запитання геть дитячі, проте, від нашої відповіді, залежить те, куди ми підемо далі, на що спрямуємо всі свої сили. Чи ми присвятимо своє життя сім’ї, або ж здобуванню грошей, слави, чи, може, ми вирішимо якось усамітнитися. Відповіді на ці запитання принципово вирішують, як складеться наша доля. Мені цікаві люди, які не відмовилися від подальшого пошуку себе, справжніх відповідей.

Ось такий «оновлений» повернувся Любко Дереш на літературний обрій. І хоча величезна кількість критиків після виходу його останньої книги натякає на захід Дерешевої творчості, сам Любко звернений обличчям і душею на схід.