преса

Автор: Ярина Коваль
Видання: Львівська газета

Безпритульність — це втрата зв’язку зі самим собою


Розмова з Тимофієм Гаврилівим, письменником та перекладачем


Новим романом «Вийди і візьми», над яким працював три роки і який побачив світ у видавництві «Кальварія», сучасний львівський письменник, перекладач, дослідник та колумніст Тимофій Гаврилів нарешті завершив свою «трилогію безпритульності». Сьогодні до цієї трилогії, присвяченій місцю людини в сучасному світі, її пошукам та сум’яттю, здатності розчулюватися тощо (а цю тему можна досліджувати до безконечності), належать також романи «Де твій дім, Одіссею?» та «Чарівний світ». Але наразі не про те, а про схильність Тимофія Гавриліва вдаватися до непопулярного в сучасній літературі прийому — пропонувати героям власних книг світло в кінці тунелю. Чому? З обговорення цього моменту й розпочалася наша розмова.

— Тимофію, попри всі високі слова упродовж століть на адресу надії, це доволі не популярний у сучасній літературі хід — давати цю надію. Не боїшся опинитися на узбіччі мейнстриму?



Опинитися без дому — це навіть не стільки опинитися без даху над головою, скільки втратити зв’язок з власним голосом, сумлінням, духовними координатами та цінностями
— Така загроза й справді існує. Однак я свідомий — труднощі можливі, а тому готовий сприймати їх спокійно. Зрештою, це часто-густо не тільки гуманно, а й правдиво: коли герой знаходить собі нішу в цьому житті і в ній облаш­товується. Існує безліч реальних історій на цю тему, в українській дійс­ності зокрема. І вони — чудова пожива для письменницьких фантазій та художніх опрацювань. До речі, до художнього опрацювання реальних історій як першопоштовху творчості вдавалося чимало письменників. Приміром, Фьодор Достоєвскій, який мав велику колекцію відповідних газетних вирізок і які часто-густо брав їх за основу своїх творів.

— Ти теж такі історії збираєш?

— Матеріальної колекції таких історій не маю, але намагаюся такі випадки у власній голові фіксувати, запам’ятовувати певні сюжети, щоб потім їх узагальнити, спробувати поглянути на ситуацію ширше. Але зробити це так, щоб читач був переконаний: ідеться про реальних людей. Чи навіть у тому, що розповідь, свідком якої він є, — автобіографічна. Адже це породжує довіру.

— Твою трилогію у тій чи іншій мірі присвячено пошукам дому. А що Ти вкладаєш у поняття «дім»?

— Для мене опинитися без дому — це навіть не стільки опинитися без даху над головою, скільки втратити зв’язок з власним голосом, сумлінням, духовними координатами та цінностями. У філософському чи навіть етичному розумінні це не збігається з реальним безхатченством. Бо на узбіччі часто опиняються люди, які не змогли прокладати собі шлях у житті ліктями, хоча це життя у той чи інший момент саме такої поведінки — як єдино правильної для того, щоб вижити, — вимагало. «Хоч по трупах наперед ступати», словами Франка, спроможні не всі. Добре це чи погано? Залежно, як і в якому ракурсі розглядати. Відповім по-іншому: дім — це там, де людині добре, але не в матеріальному плані, а насамперед у внутрішньому, психологічному. Дім — це стан внутрішньої гармонії, без неї відчуття дому щезає.

— Що особисто Тобі допомагає цей стан гармонії зберігати? Ціною яких зусиль і чи взагалі зусилля потрібні?

— Безперечно, потрібні. Свою гармонію висловлюю через написання, створення художніх образів. Для мене дуже важливо сказати так, щоб було без фальшу. Коли відчуваю, що трішечки щось не те, зупиняюся, аж поки не відшукаю потрібних відчуттів, емоцій та слів, щоб розповідь була щирою. Переконаний: художній твір повинен бути не просто талановитим чи актуальним, а ще й нефальшивим. Цієї нефальшивості в літературі часто бракує. Іноді беру до рук книжку того чи іншого «модного» автора. І ніби все в ній є: крута тема, цікавий сюжет, добре припасовані одне до одного речення, а не покидає відчуття несправжності. Сьогодні знаю, у чому проблема: автор лицемірить. Ось це лицемірство неприйнятне для мене як у чужій творчості, так й у власній. Бо якщо воно є, то це означає, що насправді погано вникнув у тему, ситуацію, характери. І тоді написане не має сенсу.

— Відчуття істинності чи неістинності вроджене чи набуте?

— І те, й інше, хоча знач­ною мірою набуте з досвідом вигострюється. Нікого з нас не застраховано від помилок та ілюзій, але головне — знаходити в собі внутрішні сили й не стояти на місці. До речі, саме через те я і тяжію до хепі-енду, бо поваги варте вміння навіть у найгірших поневіряннях знаходити в собі сили й жити далі.

— У «трилогії безпритульності» серед героїв із конкретними іменами вимальовується ще один персонаж — втрачене покоління. А Ти до якого покоління належиш?

— До покоління, яке заявляє про себе й водночас рятується через голос митця і голос громадянина одночасно. Бо не завжди ці дві сфери збігаються. Усе-таки література — не публіцистика, в ній естетичні вартості — першочергові. А сказати про актуальні речі українського повсякдення дають блоги. І цю можливість особисто я намагаюся використовувати справді активно.

— Перший твій роман «Де твій дім, Одіссею?» фактично одночасно побачив світ у Швейцарії. Німеччині й Австрії і мав великий резонанс у тамтешній пресі. Було щось у тих відгуках, що запам’яталося по-особливому? І чи сьогодні рухаєшся на Захід?

— Справді, відгуки в мас-медіа були доволі жваві в усіх трьох країнах. Крім того, були публічні читання, обговорення тощо. Але не говоритиму про позитивне, бо це зав­жди легко. Скажу, що мене як мінімум здивувало. Один літературний критик з Німеччини у своїй рецензії закинув мені, що роман «Де твій дім, Одіссею?» не є соціальний як на українську ситуацію, і порадив спуститися в шахту десь на Донбасі й описати життя шахтарів. Мовляв, це буде більше на часі. Звичайно, така візія літератури теж має право на існування. Та й невдячних тем не існує, якщо автор уміє вибрати ракурс їх опрацювання. Але мене щиро вразило таке вульгарне розуміння літератури, яке, як мені здавалося, для широкої німецькомовної читацької аудиторії із величезним читацьким досвідом за плечима невластиве. А щодо мого руху на Захід, то якісь спеціальні заходи для цього організовувати не намагаюся. Для мене набагато важливіше працювати за письмовим столом. Але знаю, що фрагменти з наступних романів уже перекладено німецькою, французькою та англійською мовами, напевно, щоб тамтешні книголюби могли зрозуміти, що це за чтиво. А там побачимо.

— Свого часу Ти заявив про трилогію: її завершено. Знайшов для себе в ракурсі тематики як для письменника щось не менш цікаве?

— Можливо, я ще раз повернуся не стільки до теми безхатченства, скільки до теми втраченого покоління. Хочеться написати роман про студентську молодість. Але знайти такий спосіб вислову й сюжет, щоб написане було цікаве як моєму поколінню, так і теперішнім студентам. Зрештою, тим, хто був студентом 40-50 років тому. Хоча, ясна річ, і саму тему безпритульності у філософському вимірі вичерпати неможливо.

— Що було поштовхом, що ця тематика стала такою важливою для тебе?

— Щось одне виділити складно. Напевно, збіг­лося багато моментів: від особистих відчуттів до становища України на зовнішніх просторах. Адже досі — як держава — шукаємо себе, не маючи визначеної візії у світі. Принаймні знаю чітко, що тематичні роздуми були основою.

— Нещодавно до Львова приїжджав відомий французький письменник Ерік-Еммануель Шмітт і на зустрічі з шанувальниками у Театрі імені М. Заньковецької сказав дуже цікаву річ: коли письменник пише від першої особи, це завжди менш щиро, ніж якщо від третьої. Написання від першої особи прирікає автора на лукавство. Форма «він» дозволяє сказати правду. А як Ти думаєш?

— Погоджуюся зі Шміттом. Адже говорячи від першої особи, справді складно не лукавити. Це — значно вимогливіша форма. Але не сказав би, що вона прирікає на лукавство, просто ставить перед письменником вищу планку. Розумію, чому Ерік-Еммануель Шмітт так говорить. Річ у тому, що дуже багато літератури написано від першої особи — романи, які автори написали про себе. Інакше кажучи, це аж ніяк не ті твори, які, принаймні мені, хотілося б читати. Схоже, Шмітту також. Але я не схильний бути аж таким категоричним. Адже кожен випадок насправді дуже індивідуальний. І саме ця індивідуальність — те, що може зробити нас цікавими або ні для інших.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій