що таке "кальварія"?преса
Автор: Олена ЩербатюкВидання: E-MOTION, Інтернет-видання
Лія Шева: трохи протоколів, театру і філософії
http://www.e-motion.com.ua/issue53/books/roof/Lija_Sheva_trokhi.htmlmotion.com.ua/issue53/books/roof/Lija_Sheva_trokhi.html
Выпуск 53 (21.03.2006–27.03.2006)
Презентація книжки Лії Шеви “Протоколи рибного дня” у театрі-студії ім. Леся Курбаса, у самому серці Києва, викликала у присутніх шокову реакцію. Імпровізований літературний перфоманс не залишив байдужих до особистості авторки, адже стало цікаво, яка ж доля театру присутня у ній самій, у її душі і безпосередньо у книжці. А наявність у авторки ще й псевдоніму лише прискорило наше бажання поспілкуватися з нею віч-на-віч і запропонувати нашим читачам інтерв’ю з неординарною, цікавою і театральною постаттю Лією Шевою.
– “Протоколи рибного дня” – це Ваша дебютна книжка? Чи є у Вас інші книжки?
– Так, художня – дебютна. Але паралельно з “Протоколами рибного дня” я працювала над книгою “Театр и его дневники” російською мовою. Обидві писалися не у Києві, а у Львові, протягом десь двох років. Щодо другої, то ми її замислили з Борисом Юханановим. Це такий відомий російський культурний провокатор, режисер-експериментатор, філософ театру і засновник паралельного кіно. Книга – це наші щоденники режисера і театрознавця, а також його тексти з теорії театру, технології акторської гри, культурологічні есеї плюс мої коментарії. Її не можна віднести ані до художньої літератури, ані до театрознавчої, чи мемуарної. На превеликий жаль, зверстана книжка лежить невиданою в Москві дотепер. Шкода, адже це великий шматок роботи. Вона є цікаво оформленою, багато прекрасних фотографій з вистав. А ще вона задумана художником у формі квадрата, така собі книжка-цегла. На чиюсь голову…
– А чому не зробили обкладинку яскравою, маркетологи кажуть, що це сприяє продажам?
– Ой, немає куди дітися від цих маркетологів! Настільки люди забембані несуттєвими речами, що ховайся. Реклама, яскраві обкладинки… Це якесь дитинство свідомості. Та і звідки ви взяли, що вона неяскрава?
– Що спонукало Вас до написання книжки “Протоколи рибного дня”?
– Я безперечно пам¢ятаю той момент, коли написала першу річ, котру можна охарактеризувати як художню. Це “А-синдром”, навіяний колись частими гостинами в делятинському будиночку братів Прохаськів. Хоча мені завжди закидають, що я і наукові роботи пишу в художній стилістиці. Тому не можна сказати, що я не писала, не писала, а потім щось бебехнуло по голові і я почала “творити”. Я просто щось писала, а потім усвідомила, що з цього може вийти оповіданнячко і мені стало дуже радісно. Потім у моєму житті почали траплятися різні події, а я паралельно писала текст, який став романом.
– Читаючи відгуки, приходиш до висновку, що твір не належить до категорії релаксаційної прози?
– По-перше, не варто робити висновки з відгуків. З цього тільки фантоми множаться. По-друге, є два види мистецтва: мистецтво споживання і мистецтво внутрішньої роботи. Ця книжка належить до другої категорії. Виходячи вже тільки з цього, можна зрозуміти, що це книжка не для легкого і безтурботного читання після важкого робочого дня у шахті і тарілки смаженої картоплі… буде передоз.
– Деякі знаходять у ній ознаки приналежності до готичного стилю. Чи не є це дезінформацією?
– Дезінформацію не знаходять, її поширюють. Ці “деякі” пишуть вочевидь “для красного слівця”, бо начіплювати ярлики легше, ніж думати. Мені було дуже потішно читати, що моя книжка належить до готики. Хоча я ні на чому не наполягаю.
– Насправді, про що книжка? Бо навряд чи хтось окрім Вас надасть про неї ґрунтовну і об¢єктивну інформацію.
– Це Ви від автора вимагаєте “об’єктивної” інформації?! Наївно. А щодо ґрунтовності, то про це Ви питаєте у людини, ураженої безґрунтовністю існування, про що і є ця книга. Синопсис – дивіться в преамбулі.
– Вже пройшло досталь часу після виходу книжки. Чи принаймні промайнула така думка у мозку про те, кому все ж таки буде корисно прочитати цю книжку? Кому вона може допомогти і залишити приємне враження, у серці якої людини?
– Досталь – це два місяці. Ви вважаєте, що цього достатньо для реакції в просторі летаргійного літпроцесу в Україні? Це ще навіть не почухалися. Але, якщо поставитися без іронії до слів “думка в мозку”, “корисно”, “допомогти” і “приємне враження”, хоча таких слів немає в моєму авторському словнику, то книжка буде цікава людині, яка пережила кризу у своєму житті, і ставиться до власного життя як до божого ребусу для безконечного розв'язання.
– Чи є у творі містичні елементи, або все правдиво, як земля?
– Містичність і правдивість не є для мене взаємовиключними категоріями. Я вважаю, що життя взагалі являє собою суцільну містику. Але річ у тім, що правду, як і містику, дуже важко витримати, тому людям притаманне тяжіння до фантазій, вигадок як психологічного самозбереження. У романі присутні дивні збіги обставин. Дуже часто, коли трапляється щось таке дивне і незбагненне, не варто відразу шукати йому назви. Просто потрібно пожити з цим, і відповідь сама прийде, найчастіше з неочікуваного боку. Так і у книжці – те, що на початку історії було для мене питанням, наприкінці саме стає відповіддю.
– Чому Іздрик зробив таку песимістичну обкладинку?
– Обкладинка книжки була результатом нашої з Юрком розмови, і, як на мене, вона є дуже гарною і органічно пасує до змісту книжки. Трохи трагікомічним вийшло фото на обкладинці. Мені подруга Мар¢яна Прокопович сказала, що я там схожа на людину, котра дивиться, як горить її хата. Ми посміялися з того. І я відповіла, що книга так довго виходила у світ, що та хата вже давно згоріла.
– Тобто Ви вже не відчуваєте з нею певного зв’язку?
– З хатою – ні, не відчуваю. А з книжкою відбувається чудові речі, як із живою істотою. Інколи відкриваю сторінку і сповнююсь неприємними відчуттями під час її читання, а іншим разом думаю: “Ех, а все ж таки як класно написане це місце”. Книжка лежить у мене на полиці, і коли я проходжу повз неї, то вона ніби вітається зі мною, таке відчуття, ніби вона пульсує. Перший раз мені аж моторошно зробилося. Здається, що коли я дивлюся на книжку, до неї приплюсовуються чужі враження. Я дуже уважно ставлюся до енергетичних змін простору. І от книжка почала набирати певних властивостей від почутої інформації. Взагалі, це досить відомі письменникам речі, що завжди існує зворотній зв¢язок між написаним і життям. Книжка може бути навіть небезпечною, якщо написана людиною без досвіду внутрішньої алхімії і дуже близько до свого життя.
– Вас не лякає ситуація з промоцією книжки на території України? Адже журналісти, як правило, починають виявляти цікавість до книжки тоді, коли її вже немає й на складі видавництва?
– Мене лякають зовсім інші речі. Наприклад, що мені стало важко розмовляти з людьми. І що останнім часом я стала матюкатися… Все має статися у відведений для події час. Дуже важливим є народженням чогось у певному місці й у певний момент. Іноді можна запізнитися на зовсім, здавалося б, несуттєвий проміжок часу, і все – не потрапляєш у резонанс, вважай, все пропало, або ж даремні всі зусилля. Не допоможе тоді на піар, ні розголос. Ну, хіба що ми ніколи не можемо знати напевно про найліпший час. Наприклад, “Протоколи” закінчені в грудні 2002 році, а книжка вийшла у видавництві “Кальварія” наприкінці 2005 року. І природно, що мій зв¢язок із цією книжкою вже зовсім не той, що раніше. Але щодо промоції, то це справа видавництва, хай його це лякає, але, мені здається, його нічого не лякає…
– Публічні люди зазвичай ревносно відносяться до написаного про них або їхні твори. Як Ви реагуєте на такий факт слави?
– Слави? Ого! Це Вас занесло. Наскільки я знаю, ще не з’явилося жодної притомної професійної рецензії, окрім статей Віти Селіванової, яка є ж і автором передмови. А серед непритомних – тільки одна, де йдеться про вже згадувану готику. Після цієї рецензії мене охопили екстремальні емоції: по тобі розмазують лайно, але в тебе виникає підозра, що це так хвалять. Дуже потішно.
– Які літературні пріоритети у Вас як у читачки домінують в українській літературі і зарубіжній?
– Так сталося, що весь останній рік я писала дисертацію і тому читала переважно книжки, що безпосередньо мають відношення до моєї наукової теми. Але все ж таки читаю різну літературу, досить хаотично. Можу одразу позичити книжок із десять і прочитати їх залпом, а потім – відпочиваю, як удав, перетравлюю. Тому найчастіше не пам’ятаю, що де читала. Моя пам’ять дуже капризна. Якщо не запишу імен і назв, обов’язково забуду. А як запишу, то забуду начисто. Сподіваюся, ви не будете зараз вимагати від мене списочок улюблених письменників?
– З ким з українських та зарубіжних письменників хотіли б познайомитися, скажімо, скласти враження від письменника як від людини?
– З Андрієм Бондарем, з Костем Москальцем… В принципі, я знайома з багатьма, тому це моє/ваше “хотіння скласти від когось людське враження” можна вважати жартом. Загалом, я не волію сама наближатися до людей, подібних до мене. У даному випадку – до письменників певного літературного спрямування. Я їх боюся. Наближатися до споріднених людей, людей без шкіри – це торкатися ніби оголеними нервами, дуже боляче, а наближатися, одягаючи маски, я не хочу.
– Полюбляєте тусуватися на мистецьких заходах? Вас можна зарахувати до прихильників такого способу проведення часу?
– Категорично ні. На тусовках я фізично страждаю. Для мене дуже важливим є персональний контакт з людиною. Але все одно кудись ходиш, просто щоб не перетворитися на печерну людину, але частіше пересікаєшся з кимось тільки на рівні візуального погляду, довгий час можеш з цікавою для тебе людиною не знайомитися.
– Зараз щось пишеться?
– Так, тільки почала, але що це буде, і сама не відаю. Але поки просувається повільно. Постійно відволікає примітивне заробляння грошей і необхідність завершити дисертацію. А займатися паралельно науковою роботою і новим романом – важко, бо вони вимагають різного настрою.
– Як взагалі зимовий період впливає на Вашу творчість?
– На неї впливає переважно закоханість. Хоча взимку пишеться найкраще порівняно з іншими сезонами. Адже коли тепло, я не можу сидіти в хаті. Мені бракує відкритого простору, я дуже люблю природу, багато ходити, по можливості – їжджу світом. На природі не можу писати апріорі.
– А де Вас можна знайти. Це інформація для Ваших шанувальників. Будуть знати, де брати автограф!
– У снах! Хто шукає, той знаходить. В принципі, нічого складного у цьому немає, я працюю у центрі Курбаса, тож інколи тут буваю.
– Вам сподобалась Ваша презентація?
– Так. Хоча я почувалася, як на іменинах. А я не люблю бути в центрі штучної уваги. Ми з Наталею Катериненко придумали перформанс на основі тексту роману, але я не сподівалася, що це буде настільки неочікуваним для інших. Мабуть, дійсно, люди втомилися від нудних читань на презентаціях. Криза жанру. Тому для багатьох гра, майже на грані фолу, пройшла на найвищому градусі зацікавленості. Ми здивувалися самі і здивували оточуючих. Люди просто спочатку не розуміли, що відбувається… хто ця жіночка і що вона верзе…
– Презентація пройшла більш ніж успішно, а чи залишились неприємні відчуття, адже глядачі не завжди знають, що відбувається за кадром?
– Мене прикро вразили дві речі. Перша – це те, що журналісти перед інтерв¢ю з автором не читають їхніх книжок. А друга – це те, що цих текстів, здається, не читають іноді й самі видавці. Також я не люблю, коли заради інтриги чи від простого незнання подається хибна інформація. Це неприємно.
– Книжка написана, видана, презентована. Відчуваєте себе частиною українського літературного соціуму?
– О Боже! Для того, щоб щось відчувати, треба, щоб її принаймні прочитали. Чи одна презентація – це така промоція?
– Чому псевдонім став приорітетнішим за ім¢я? Чим це обумовлено?
– У книжці десь цей момент описаний. В мене дивна внутрішня і зовнішня неспорідненість із моїм ім¢ям і прізвищем.
– І як все ж таки розшифровується загадковий псевдонім “Лія Шева”?
– Чому він загадковий? Це просто стиснуте до серцевини моє повне ім’я. Це як маска.
– Де переважно купуєте книжки?
– Я їх переважно беру почитати. А якщо щось дуже сподобається, то купую в першій-ліпшій книгарні.
– Ви брали участь у літературних конкурсах?
– Ні, ніколи не брала. Взагалі, конкурси і я – речі несумісні. Я доконаний індивідуаліст.
– Свій театр Ви відвідуєте із заздрісною регулярністю. А які ще театри до душі?
– Звідки ви це виснували, цю регулярність?! Я майже не відвідую театрів. Особливо – для душі сучасний український театр переважно шкідливий. Не кажучи вже про мізки. Справа у тому, що моя професійна зацікавленість стосується експериментального театру, акторських технологій. Зараз театральний експеримент в Україні “випарувався”, тому на сьогодні я не маю предмету для дослідження. Якийсь час я працювала у театрі “ДАХ”. Мені імпонувала жива, творча атмосфера, яку створив там Влад Троїцький. Оце, дасть Бог, видам книгу на основі дисертації, і все з театром. Хоча театр – це вірус, який невиліковний.
– Могли б зважитися на крок залишити театр і піти “у письменники”, звісно, за умови наявності гонорарів, на які можна прожити?
– Залюбки. Але внутрішньо театр і література не сперечаються. Театр викохує майстерність дистанції при збереженні щирості. Думаю, це важливе і в писанні.
– Що побажаєте нашим читачам наостанок?
– Звідки ж я знаю, що кому треба! От побажаєш комусь заочно любові, а йому треба грошей. Неувязочка получица.
