преса

Автор: Іван Рябчий
Видання: Дзеркало тижня, газета

Ерік-Еммануель Шмітт:

http://gazeta.dt.ua/CULTURE/erik-emmanuel-shmitt-ya-voyovnichiy-gumanist-_.html
12 квітня 2013

У рамках фестивалю "Французька весна" в Україні кілька днів гостював Ерік-Еммануель Шмітт. Світова знаменитість. Один із французьких авторів, кого найбільше читають і грають на сцені. Творець таких гучних творів, як "Оскар і Рожева дама", "Цикл незримого", "Месьє Ібрагім і квіти Корана", "Діти Ноя", "Загадкові варіації". Тиражі його книжок обчислюються мільйонами, а п'єси з величезним успіхом ідуть на світових сценах. У самому лише Києві — відразу в трьох театрах. А на підході й четвертий — Молодий театр репетирує "Загадкові варіації".

В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Ерік-Еммануель Шмітт розповів про своє ставлення до світових релігій; про сценічні версії своїх творів; прояснив своє ставлення до недавнього "паспортного демаршу" Жерара Депардьє.

— Месьє Шмітт, цікаво, з чим ви асоціювали Україну до приїзду в Київ?

— Україна для мене — свого роду музичний пейзаж. Остання частина "Картинок з виставки" Модеста Мусоргського — "Богатирські ворота". Я ніби чую цю врочисту музику в оркестровці Моріса Равеля. Щоразу, коли їду в якусь країну вперше, уявляю її у вигляді мелодії.

Треба сказати, що музику я слухаю так само багато й часто, як пишу й читаю. У мене музичне життя.

— Ваша остання (в часі) книжка — збірка новел "Двоє брюссельців"... Саме ця книжка вийшла в період гучних дебатів щодо прийняття у Франції відомого закону про дозвіл одностатевим партнерам одружуватися й усиновляти дітей. Чому взялися за цю тему? Мода?

— О ні! Ця проблема набагато старша, ніж сама мода! Я хотів показати різницю між гомосексуальною й гетеросексуальною парою. Головна сцена — вінчання в церкві. Перед вівтарем справжні наречений і наречена — хлопець і дівчина, а в глибині собору два чоловіки, схиливши коліна й сховавшись від чужих поглядів, услід за парою, що вінчається, повторюють слова клятви й обмінюються обручками. Далі я показую, як кожна з пар зіштовхується з різними труднощами. Пара "чоловік—жінка" не в змозі впоратися з проблемою подружньої зради, тоді як для двох чоловіків такої проблеми не існує. При цьому вони мусять миритися з життям маргіналів. Для пари "чоловік—жінка" справжнім щастям є народження дітей. А пара "чоловік—чоловік" живе в повному розпачі, оскільки мати дітей вони не можуть. Та ось у гетеросексуальної пари з'являється дитина... І пара "чоловік—чоловік" стає її таємними батьками.

Ця книжка відразу "ввійшла в моду". Але я писав новелу безвідносно до того, що відбувається у Франції. Мої герої не вимагають права взяти законний шлюб — вони вигадують власний, такий, яким його уявляють. І обставляють його, наче спектакль.

— Ваші п'єси, ваші тексти ставили в багатьох театрах різні режисери, як знамениті, так і початківці. Чи бувало так, що та або інша постановка вам категорично не подобалася, — аж до бажання її заборонити?

— Письменник-драматург мусить змиритися з тим, що в театрі його твір — лише одна зі складових майбутнього сценічного твору. Якщо ж автор вважає, що текст — це головне й відступати від нього не можна, то краще взагалі не писати п'єс.

Драматург лише бере участь у створенні живої вистави. Одного разу мене й відомого письменника, нині лауреата Нобелівської премії, Жана-Марі Гюстава Леклезіо запросили на передачу до знаменитого французького інтерв'юера Бернара Піво. Наприкінці ефіру Піво запитав у Леклезіо: "Чи не хочете написати п'єсу, як пан Шмітт?" — "Ні! — відповів Леклезіо. — Не хочу, щоб мене позбавляли моїх текстів!"

І це правда: постановники, по суті, позбавляють драматурга його текстів... Леклезіо мав рацію. Але з цією "втратою" треба змиритися.

З моїми п'єсами різне бувало. Траплялися бездарні постановки, які підтверджували мою авторську невпевненість у тексті. Інколи я вгадував, і спектакль виходив саме таким, як я й припускав.

Мене засмучує, коли спектакль гірший, ніж мій текст, але я не роблю з цього трагедії. До того ж, подорожуючи світом, знайомлячись із різними театрами й глядачами, я переконався: моя думка не має такого вже великого значення. Візьмімо для прикладу одну з моїх п'єс — "Лібертен". Головний герой, Дені Дідро, працює над статтею для енциклопедії. Його увагу постійно відвертають жінки — коханка, дружина... Після прем'єри в Парижі глядачі були в захопленні. "Прекрасно!.. Тонко!.. Дуже по-французькому!.." — ось у загальних рисах коментарі паризької публіки.

Чотири місяці по тому я опинився на прем'єрі цієї ж п'єси в Цюріху, у величезному театрі Шаушпільхаус. Він більший за Комеді Франсез. Постановка повергла мене в жах! Ніби навмисне випнуті всі слабкі місця п'єси, монологи промовлялися майже механічно. Для парижанина таке — сущий кошмар!

Коли спектакль закінчився, я хутко вибіг із залу й сховався в коридорі. Але від глядачів почув те ж, що і в Парижі: постановка вдалася! Так, мені не сподобалося. Але режисер ставив спектакль з урахуванням менталітету місцевої публіки й не помилився.

— І все-таки, яка постановка на основі вашого тексту здалася найкращою?

— "Найкращих" постановок не буває. У різних країнах одна й та ж сама п'єса може бути зіграна по-різному. Все залежить від національних особливостей: вдала для Парижа постановка може провалитися, скажімо, у Києві. І навпаки. Наші театральні традиції виткані з різних течій і мають різну енергетику. Знаєте, коли я буваю в Росії, відчуваю себе буквально на вершині щастя. Для мене російський театр — найкращий у світі! Росіяни грають і серцем, і головою, і тілом. У Франції ж схильні грати переважно головою, зрідка — серцем. І практично ніколи — тілом.

У Німеччині грають тільки головою й серцем, але не тілом. А найбільш вдале поєднання — у Санкт-Петербурзі й Москві. Чому? Очевидно, щось слов'янське...

— Часто деякі публічні люди скоюють досить-таки дивні вчинки... Що ви, наприклад, думаєте про гучну еміграцію Жерара Депардьє, про його "паспортний демарш"?

— Давайте уточнимо ваше запитання. Що я думаю про вчинок Жерара Депардьє чи про вчинки Франсуа Олланда?

— І про це теж...

— Гадаю, що Депардье — нещасна людина. Він страждає. У нього затяжна депресія, що триває кілька років. Однак, втративши французьке громадянство, він не втратив свого акторського генія... Несподівано вирішивши залишити Францію, він захотів виїхати з країни, яка винесла вирок його синові Гійому і яку він звинувачував у його загибелі. Він не зумів цього простити. Звісно, є й податковий тиск. Але головна причина — син... Депардьє — це Сірано де Бержерак. Якщо на нього нападають, він кидається в бійку, намагається вдарити ще болючіше. Він ексцентричний, смішний, трохи ненормальний. Але за це його й люблять!

— Із ким з відомих акторів Франції ви дружите?

— О! В моєму житті були великі зустрічі! Ще 1996-го мою п'єсу "Загадкові варіації" поставили спеціально для Алена Делона. Раніше він був тільки кінозіркою. У тій постановці грав також Франсіс Юстер. Це найближчий мій товариш. Він і тепер грає в театрі, яким я керую.

Жан-Поль Бельмондо зіграв у моїй п'єсі "Фредерік, або Бульвар злочинів". Він заявляв тоді, що прощається зі сценою. Але в "прощання" Бельмондо вірити не можна.

Не можу не згадати й чудову акторку Даніель Дар'є, яка зіграла в "Оскарі й Рожевій дамі" у 86 років! Це дивовижна жінка! Ще моя бабуся дивилася фільми з її участю.

Шарлотта Ремплінг грала Лізу в "Маленьких сімейних злочинах". Жіля грав Бернар Жиродо — чудовий актор, сценарист і театральний режисер...

Ах так, Депардьє! Спеціально для нього було написано сценарій "Вольпоне". Цей фільм ішов на каналі TF1. Мені пощастило: великі актори завжди хотіли грати в моїх п'єсах. Очевидно, мені вдаються яскраві образи...

— Ви згадали театр, яким керуєте віднедавна. Це паризький Театр на Лівому березі. Що плануєте там ставити?

— Справді, віднедавна, всього лише рік тому, я став директором театру. З вересня минулого року по квітень нинішнього на нашій сцені йшла моя п'єса "Щоденник Анни Франк". Це сценічна адаптація знаменитої книжки. Я цим дуже пишаюся, адже тривалий час існувала заборона на інсценізацію щоденника. А три роки тому Фонд Анни Франк, що міститься у швейцарському місті Базель, оголосив конкурс... Із драматургів вибрали мене. Перша постановка була, зрозуміло, в Амстердамі, оскільки Анна Франк — національна героїня Голландії.

У нашому театрі за доволі стислий період "Щоденник Анни Франк" було зіграно 200 разів! Ще одна наша постановка — музичний спектакль "Біллі Холлідей". Сценарій писав не я (не подумайте, що забрав собі весь театр!). Але мені завжди хотілося поставити щось музичне. Адже музика — моя пристрасть.

— Практично всі ваші книжки виходили також в аудіоформаті. Скажімо, буквально днями в українському перекладі вийшла збірка новел "Мрійниця з Остенде". Ця книжка існує в прекрасному аудіоваріанті у виконанні актора П'єра Ардіті. Як ви ставитеся до жанру аудіокнижок?

— Обожнюю слухати різні тексти. Аудіоформат чудово підходить для моїх текстів, адже я драматург і вмію розповідати. Так, я, швидше, оповідач, ніж романіст; практично всі мої книжки записуються відразу ж після виходу. Або великими акторами — такими, як Ардіті, — або мною. Так-так, більшість моїх книжок я начитував сам. Люблю читати вголос, кажуть, у мене це виходить.

До речі, книжки я частіше слухаю, ніж читаю. Можу писати по десять-п'ятнадцять годин на добу... І очі так стомлюються після роботи, що інколи перед сном слухаю книжки. Ніби повертаюся в дитинство, коли дорослі розповідають дітям казки. Слухаю книжки й під час тривалих поїздок.

— Один із найвідоміших ваших творів "Цикл незримого" складається з кількох повістей, за якими успішно ставили п'єси в різних театрах і знімали касові кінокартини. Частково цикл перекладено українською мовою. Основне послання цих повістей — зближення релігій, вселюдське братерство. Перша повість, "Міларепа", написана понад п'ятнадцять років тому. Як, на ваш погляд, змінився за цей час наш світ?

— Повість "Месьє Ібрагім і квіти Корану" написана 1998-го. Уже тоді боялися ісламу й плутали його з ісламізмом. Але такої жорстокості й такої ненависті, як тепер, не було. Моя книжка, яка розповідає про дружбу хлопчика-єврея і продавця-мусульманина, вже тоді несла послання примирення. Нині, на мій погляд, тексти "Циклу незримого" актуальніші, ніж раніше. І не тому, що текст такий хороший, а тому, що наш світ став гірший. Людей дратують розмови про ідентичність, а економічна криза цьому лише сприяє. Мої тексти гуманні. Вони пропонують альтернативу: замінити "страх Іншого" на "зацікавленість Іншим". А щоб не боятися, треба вивчати. Страх — це наслідок незнання.

Я сам народився в монолітній — з духовного погляду — Франції. Ти або християнин, або не християнин... Третього варіанту не було. А тепер у Франції живе близько п'яти мільйонів мусульман. Євреї ж (а їх завжди в нас було багато) відчувають дискомфорт через таку кількість сповідників ісламу. А ще насувається хвиля буддизму. Не слід забувати й про атеїзм, що останнім часом стає войовничим. Прямо вражає, як сучасні французи плутають світськість і атеїзм!

Природно, в такій багатоликій країні не можна вимагати, щоб усі стали іудаїстами чи мусульманами. Єдине рішення — навчитися жити разом. Саме ради цього я й написав "Цикл незримого". Він охоплює всі основні релігії світу: тібетський буддизм — у "Міларепі", суфійський іслам — в "Месьє Ібрагімі…", християнство — в "Оскарі й Рожевій дамі", іудаїзм — у "Дітях Ноя", дзен-буддизм — у "Сумо, який не мав товстіти", конфуціанство — в "Десятьох дітях, яких ніколи не було у пані Мінг" (повість вийшла торік. — І.Р.). Про православ'я я ще не писав...

— Чи можна сказати, що знаменита європейська толерантність, про яку в Україні багато говорять, але не завжди розуміють, — це нова релігія Європи, новий виток християнства?

— Толерантність корениться не в християнстві, а в іудаїзмі. Адже саме в юдейській релігії поняття "повага до Іншого" є основним. Іудеї зобов'язані поважати інших, християни — любити. Для мене християни — це своєрідні сентиментальні євреї.

Гадаю, толерантність — новітня форма гуманізму. Я сам — войовничий гуманіст. Коли пишу про релігії, то пишу не як клерикал чи віруючий, а як гуманіст, і релігіями цікавлюся лише остільки, оскільки цікавлюся людьми, а не тому, що намагаюся пізнати Бога.

Про Бога я, до речі, теж писав — "Євангеліє від Пілата", наприклад, або п'єса "Відвідувач".

…Усім нам потрібен смисл, усе має набувати смислу — любов, смерть, хвороба. А смислом усі події і явища наділяє людина. Основні ж "постачальники" смислу — релігії та духовні вчення. Звідси й мій інтерес до релігій. Про що думають люди? Які їхні цінності? У що вони вірять? А мета гуманізму — активна толерантність. Що ж таке толерантність? Це прагнення уникнути можливих неприємних відчуттів при зіткненні з Іншими.

— А де, на ваш погляд, міститься центр сучасного гуманізму — в Європі, Сполучених Штатах, Азії?

— Схильний вважати, що гуманізм — явище суто середземноморське. Єрусалим плюс Афіни... Одночасно іудаїзм із його основоположним для людства поняттям поваги та концептуалізація цього поняття в грецькій філософії. Релігії для мене були й залишаються головним знаряддям гуманізації суспільства. Всі релігії борються з невіглаством та егоїзмом.

Однак я не можу сказати, що гуманізм — це те ж саме, що й релігії. Можна одночасно бути християнином і гуманістом — як я, але змішувати ці два поняття не варто. Гуманізм не перевершив релігію — він, швидше, її світський продукт.

Якщо ви запитаєте у філософа, чи є Бог, він відповість: "Не знаю". Запитаєте у віруючого, і він скаже: "Не знаю, але вірю, що він є". Атеїст скаже: "Не знаю, але думаю, що ні". Проблема виникає, коли хтось каже: "Я знаю!" Так з'являється фанатизм. Себе можу визначити як християнина-агностика.

— Не так давно, спілкуючись із одним американським космонавтом, я запитав його, чи вірять космонавти в Бога. І він відповів, що після польоту в космос атеїст повертається на землю віруючим...

— Давно відомо: складна побудова природи наводить на думку про Творця. Це, швидше, не доказ існування Бога, а додатковий аргумент на його користь...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій