преса

Автор: Олена Щербатюк
Видання: E-MOTION, Інтернет-видання

Василій Кожелянко:альтернативно-дефіліадні історі

http://www.e-motion.com.ua/issue58/books/arbour/Vasilij_Kozheljanko_alternativno.html

Спілкування з цим письменником не далося легко. Можу однозначно стверджувати, що київські письменники значно розкутіші у своїх розповідях. Можливо, тому, що Василій Кожелянко не живе у галасливій столиці, з ним важко знайти точки контакту. А він ще власними силами впровадив на території нашої держави жанр альтернативної історії, і, поміркувавши, назвав його дефіліадним, в честь першого свого роману...

– Ви написали велику кількість творів. Який з них подобається найбільше?

– Насправді абсолютно всі твори можна охарактеризувати як банальні і цікаві водночас. Але коли б я був пересічним читачем власних творів, то я би звернув увагу найперше на твір “Нострадамус”. А так – не можу сказати нічого особливого і неупередженого про свої літературні доробки. Якщо твір популярний, це не буде означати, що для мене він найкращий. І взагалі, вважаю, що не може бути одностайної відповіді на питання про найулюбленіший твір, той або той. Я не пишаюся своїми творами. Не думаю, що є чим особливо пишатися. Мені ближче до душі пишання тим, що мене дехто читає, але не твором. Але щоб я насолоджувався своєю творчістю, то це було б уже занадто, граничне зі збоченням.

– Чим конкретно “Нострадамус” вирізняється поміж усіх інших Ваших творів?

– Він є, у будь-якому випадку, незрозумілим і непрочитаним до кінця. Я заклав у ньому кілька таких пластів, що читацький загал не буде в змозі їх відкрити. В крайньому випадку, не до кінця відкриє.

– Так своїми творами Ви не пишаєтесь, ну хоч якось відчуваєте принаймні духовну близькість із ними?

– Щодо цього, то асоціювання відбувається лише тоді, коли приймаю безпосередню участь у написанні твору. Навмисне чи ні, але власними звичками і уподобаннями наповнюється образ майбутнього персонажу. Коли настає кульмінаційна секунда завершення роботи над твором, тоді вже все – твір існує окремо, а автор, себто я, – окремо. Кожен співіснує відособлено, кожен перебуває у своєму світі. Твір – це невід’ємна частина літературного процесу, а не мене особисто.

– У пресі 2003–2004 років фігурували вислови про вашу творчість як дефіліадну. Чи можете розповісти, що це за вид літературної діяльності?

– Я окреслюю поняття “дефіліадна творчість” як напрямок літератури альтернативної історії. “Що було би, якби...” Мушу бути нескромним, але відзначу, що творцем сучасної української альтернативної історії довелося стати і бути виключно мені. Бо ніхто до мене цього напрямку не розробляв і не писав за ним в Україні. Я його заснував п’ятьма своїми романами. Цю течію української альтернативної історії щодо мене можна назвати “дефіліадна творчість”. Звісно, розумію, що літературні критики можуть вживати будь-яких визначень, понять, заперечувати і вживати у даному разі синоніми.

– Видавництво “Кальварія” певний час друкувало Ваші твори. Які саме і скільки загалом їх вийшло у цьому видавництві?

– Там у мене вийшло сім романів. Це дебютний у напрямку альтернативної історії “Дефіліада в Москві”, “Конотоп”, “Лженострадамус”, “Людинець”, “Котигорошко”, “Тероріум” і “Срібний павук”. Останні два досить опосередковані по відношенню до дефіліадної творчості.

– Чи відаєте, хто на сьогодні ще працює у напрямку альтернативної історії в Україні, окрім, звісно, Вас?

– Не пам’ятаю точно, тому не скажу, аби уникнути неприємної помилки. Але точно знаю, що на сьогоднішній день є письменники, що використовують напрям альтернативної історії у написанні своїх творів.

– Чи є у Вас принципова позиція стосовно дизайнерського оздоблення ваших книжок видавництвами? Або переважно довіряєте їхньому смаку?

– Ні, не приймаю участі в дизайні. Це робить видавництво. Видавець за мене не пише, а я не маю бажання розмірковувати над зовнішнім виглядом обкладинки. Потрібно ефективно делегувати свій час і обов’язки. Лише одного разу були суперечливі моменти при підготовці обкладинки книжки “Срібний павук”. Я не дуже волів, аби моя біографія і фотографія містилися на обкладинці книжки. Адже “Срібний павук” не є меморіальним виданням, грунтовним і “вічним”. Це насамперед динамічна книжка для читання. У такому разі можу висловити свої побажання видавцеві. Ультиматум не є найкращим шляхом, краще взаємно прагнути досягнути консенсусу.

– Мені найбільш подобається обкладинка “Срібного павука”.

– Мені теж, я доклав певних зусиль при створенні цієї обкладинки
Чи мав місце прецедент легального продажу Ваших творів за кордон? Якщо був, то які країни яким творам надали перевагу?

– 2005 рік став досить плідним у напрямку експансії моєї творчості на Захід і Північ. Росіяни придбали права на всю дефіліадну серію, включаючи “Тероріум” і “Срібний павук”. Фінляндія зупинила вибір на “Срібному павуку”. Перекладали раніше уривки на польську, чеську, можливо, ще якісь мови.

– Що відчували, напевне, було приємно?

– Не те що приємно, а навіть більше – це професія. Письменник пише не для того, щоб його прочитали знайомі і кілька жителів рідного містечка. А для того, аби читали всюди. За умови наявності у письменника цікавих матеріалів його книжки подобаються, то це логічне продовження.

– Значить, роль продажного письменника Вам імпонує?

– Не кажу про те, що мені була б цікава роль такого письменника. Трохи бентежить необхідність повсякчасного спілкування із громадськістю, журналістами. Не додають мені ентузіазму регулярні «виходи у світ». Але коли книжки «йдуть» по світу, то це дуже добре. Якщо ж це не робиться з часом, наприклад, у об’ємах, рівним накладам Коельо, то, мабуть, письменник не зовсім тою справою займається.

– Якось Леонід Кононович висловився в одному з інтерв’ю, що якби йому навіть платили гроші, він би не читав Коельо. Ваша думка?

– Коельо з упевненість можна зарахувати до успішних письменників, але я не захоплююся його творчістю. Я згадав про Коельо як про приклад абсолютно успішного письменника і не більше.

– До яких заходів вдаєтеся, щоб покращувати письменницьку майстерність? Адже потрібно завойовувати увагу і прихильність громадськості і закордонних літературних агентів...

– Просто працюйте над собою і своїми текстами. Удосконалюйте їх з таким розрахунком, що їх має побачити світ, а не полиця у столі. Я не плекаю надії, от аби мене надрукували в усіх країнах, заплатили побільше грошей. Звісно, можна стати у позу, що я пишу виключно для українського народу і продаватися за кордон не збираюся, бо це принижує мою гідність. Такі вислови лукаві. Це не так.

– Але ж іноді виникає потреба написати ексклюзивну річ і присвятити собі або близькій людині, друзям. Такі твори зазвичай не друкуються.

– Теж є така позиція. Існують люди, для котрих написання прози чи поезії є психоаутотерапією. У своїх роздумах я пішов далі. Я вважаю, що не головне, аби відбувся акт творчості. За таких умов відбувається втілення творчої енергії у матеріальну форму. А матеріальна форма письменницької професії – слово. Тоді, коли я написав твір на папері. Все, акт творчості відбувся, творча енергія вивільнилася. На цьому можна поставити крапку і відчути себе творчою людиною.

– А у Вас є десь у темній, прихованій од сторонніх очей полиці такі твори?

– У мене є вірші, які я ніколи не друкував і не маю наміру цього робити, але для мене був важливим лише акт творчості. Коли я пишу історичний роман або дефіліадний, то пишу для читачів. Бо це твір, який читається громадськістю. До цих творів я більше не повертаюся, лише у випадку, коли необхідно зробити правки для перевидання.
Над яким твором працюєте зараз, чи Ви на тимчасовому відпочинку?

– Пишу. Цього року маю здати роман “Третє поле” у вінницьке видавництво “Теза”. Цей роман бив відзначений конкурсом “Коронація слова”. Книжка має вийти, так що я не мовчу.

– Ну, якщо вона вже має вийти, то гадаю, не буде секретом розповісти, про що вона, на яку тематику, принаймні?

– Це історичний художній твір на матеріалі трипільської культури. І далі буде...

– У скільки років відбувся Ваш творчий дебют?

– Писати почав пізно, аж в армії. Порівняно з іншими це пізно. Більшість починають творити у 4 роки. У 20 років писав про режим, звісно, художня цінність такого твору нульова. Я їх і не друкував. А як поет дебютував ще пізніше. У 35 років дістав перемогу на конкурсі «Гранослов», і вийшла перша моя поетична збірка. Потім вийшло ще дві поетичні збірки.

– І що сталося, набридло?

– Нічого суттєвого не сталося, все просто пішло по колу. Стиль, манера під впливом часу не зазнавали жодних змін. Списався. Написав ще декілька п’єс. Потім випадково створив “Дефіліаду у Москві”.

– Випадково нічого не буває…

– Ну. Написав для першоквітневої газети, як прикол і не більше. Це півправди, а інша половина полягає у тому, що у світі існує жанр альтернативної історії. А в Україні про представників цього жанру мені на той час відомо не було. Це вже після мене з’явилися послідовники. Я прикинув, що цікаво було б створити такого роду історію по-українськи. Що було би, якби... І написав. Я не мав жодного уявлення про те, що можу писати романи. Це був перший розділ “Дефіліада в Москві”. Згодом цей уривок надрукували у цій газеті. Пройшло ще кілька років, коли я спромігся доповнити роман 20-ма розділами. Подрукували його у кількох журналах, надбав популярність у письменницьких колах як перший представник жанру альтернативної історії.

– Хоч раз майнула думка про повернення до віршів?

– Наміру повернутися до поезії не маю, працюю виключно у прозовому напрямку. Працювати як поет не хочу і не думаю, що бажання з’явиться. Але кілька віршів я все ж таки написав. Я багато років присвятив поезії. За цей час мав можливість і висловитися, і самоствердитися. Так що охоти повертатися не має, хоча сенс і є.

– Слідкуєте за публікаціями, що присвячені безпосередньо Вам і Вашій творчості? Чи переймаєтесь їхнім змістом зокрема та наявністю паблісіті загалом?

– Я не прагну майбутнього, не виявляю інтересу до минулого. Коли писав перший роман “Дефіліада в Москві”, були емоційні суперечливості. На кшталт, сподобається читачам чи не сподобається мій твір, приймуть, не приймуть. Прискіпливо колись відшукував у пресі згадки про себе або свій твір. Проглядав в інтернеті. Одного разу набрав у пошуковій системі Google запит “Василій Кожелянко”. Значить, написано: “Василий Кожелянко родился в городе Осака 1932 года, переводит с португальского, автор романа «Парад в Москве»”...

– Не пробували писати російською мовою з огляду на те, що вона більш комерційна?

– Ні, не пишу, бо не володію. Завжди перебував в україномовному оточенні. А упередження до російської мови не маю, але й не маю потреби використовувати її у своєму побуті чи творчості.

– Коли працювали журналістом, це підсвідомо мало вплив на письменницьку творчість? Як дати раду цим двом іпостасям – журналіста і письменника?

– “Конотоп” написаний у журналістській манері. Який я письменник, сказати не можу, бо є діючим письменником. А давати оцінку творчості можна після закінчення письменником його творчого шляху. Ті авторські колонки, що я веду у газеті, пишу з позиції письменника. Якщо письменник – постійно діючий журналіст, то це тяжіє над ним. Важко позбутися багатьох психологічних установок. А в мене було взагалі цікаво. Коли я був у журналістиці, то спочатку на мене впливав поетичний досвід. А взагалі є два моменти. Перший полягає у тому, що журналіст пише як письменник. У такому разі ми маємо сповнений образністю і епітетами матеріал. І навпаки. Коли письменник пише як журналіст, отримаємо переважно штампований і сухий матеріал. Насправді є така дилема у представників писемних людей.

– Добре, пропоную від мистецтва перейти до потреб життєвих. Я знаю, що Ви, на відміну від більшості письменників, не мешкаєте у Києві чи його околицях, а аж у Чернівецькій області. Можете надати точну характеристику місцині Вашого проживання?

– Проживаю під Чернівцями в селі, а тому велику частину часу доводиться відводити під фізичну працю. Тут присутні абсолютно усі атрибути сільського життя – сад, город, дрова, домашнє господарство. Окрім того, я будуюся, а оскільки я не маю можливості найняти будівельників, то маю чим зайнятися у будь-який момент часу. Ще веду у газеті колонку політичного аналізу.

– Будуєтеся, бо є потреба?

– Не зовсім. На Буковині у головах сільських мешканців на підсвідомому рівні закладена необхідність збудувати дім, хочеш ти чи ні. Без цього ти не гідний мешканець Буковини і людина. Я не мав особливого бажання будувати хату, в мене є, хоч і старенька, але прожити можна. Минув час, і я передумав, все ж таки у будівництві нової хати є сенс. Крім того, що зараз будують великі і гарні будинки з усіма зручностями.

– Володієте досвідом утримання домашніх свійських тварин?

– Раніше з дружиною тримали гусей, курей, свиней. А тепер зрозуміли, що великого сенсу у цьому немає.

– Не маєте бажання переїхати до Києва? Адже можливостей реалізуватися значно більше, ніж їх може запропонувати невеличке містечко.

– Для письменника не бачу сенсу перебувати у столиці. З іншою професією, наприклад, журналістикою, реалізуватися у Києві значно легше, ніж у Чернівцях. Я навіть у Чернівцях не хочу жити, бо мене будуть весь час відволікати. У селі з цим є певні проблеми, особливо діймає телефон.

– Телефон заважає сконцентруватися?

– Запрошують на різного роду заходи. Якби я почав ходити на всі тусовки, то через вечір мав би знаходитися у місті, говорити, пити. Пити не тоді, коли виникає бажання, а коли потрібно. Не приваблює. Особливо переймає необхідність у мистецьких колах відвішувати компліменти. Такі заходи цікавлять здебільшого молодь. Ти молодий, тобі цікаво тусуватися і спілкуватися, але ж душа потребує змін, а вони-то якраз і відсутні. Так, відвідував заходи по молодості. На початку 90-х було цікаво. Часто приїздили Кокотюха, Жадан.

– Як я зрозуміла, Ви в жодному разі не ідентифікуєте з богемним середовищем письменників і художників?

– Боже збав! Я інтелігентний інтелектуал. В мене є багато друзів і знайомих серед представників творчих професій, але вони також не зараховують себе до богемних кіл.

– Всі творчі люди принципові свободолюбивці. Як Ви відноситесь до незалежного світосприйняття?

– Я занадто ціную власну незалежність, особливо від сусідів . У селі ти не від кого не залежиш, є вільний простір. Я навіть пішов із газети, де займав посаду заступника головного редактора. Тепер навряд чи туди повернувся.

– Існує думка, що за гроші можна придбати і свободу. Чи Ви, може, спростуєте таку думку?

– Так, але я не можу робити те, що хочу. А так вранці я собі вільно обираю справу. Можу рубати дрова, писати наступний роман, а можу нічого не робити і піти пиво пити. Спосіб життя насамперед залежить від характеру. Я натура самітна, замкнена, і мені краще самому, ніж з кимось.

– З таких умов Вам, певно, важко писати у міській квартирі?

– Не мав досвіду працювати у квартирі. Писав у приміщенні редакції газети, але то специфічна, трошки інакшого гатунку творчість.

– Ви можете назвати себе прихильником активного відпочинку, чи превалює потреба у пасивному проводженні вільного часу?

– А я і так живу у лісі. Немає потреби далеко ходити. Карпати далеко, та я і не прихильник туризму. Мені більше імпонує відпочинок із книжкою на дивані. Кудись їду за умови крайньої необхідності. Наприклад, улагодити справи у Києві і поспілкуватися на інтерв’ю...

– Що наприкінці побажаєте нашими читачам?

–Ну, напевно, творчої наснаги...