що таке "кальварія"?преса
Автор: Ксеня ЛесівВидання: УНІАН-КУЛЬТУРА, Інтернет-видання
Тимофій Гаврилів: Від Януковича втікає дійсність
http://culture.unian.net/ukr/detail/19161903.06.2011
Тимофій Гаврилів – один із найпомітніших, але далеко не найпублічніший представник «галицької школи» сучасної української літератури. Його коментарі не щодня побачиш у ЗМІ, презентації книжок переважно обходяться без величезних турне, він не співає з жодним рок-гуртом… Зате він багато працює, а отже, йому є що сказати. Гаврилів – поет, прозаїк, есеїст і перекладач. Формальне визнання він здобув, мабуть, переважно на останньому полі діяльності. Але все-таки передусім Тимофій Гаврилів – поет. Автор віршів, котрі балансують між афористичністю, гострослів’ям, дотепністю та медитативною задуманістю, асоціативністю. Автор, який то виходить у царину ігор з формою, то іронічно грається з культурною спадщиною, не зважаючи на ризики багатослівності. А ще – людина з власною позицією, обстоюючи яку, запросто може ігнорувати авторитети.
Тимофій Гаврилів відповів на запитання УНІАН-Культури.
Пане Тимофію, ви кажете, що безпритульність – стан людини в нинішньому світі. А якщо взяти вужче, Україну, то в якому стані перебуває українець?
Це такий стан, коли людина переймається тим, як звести кінці з кінцями. Якщо розглядати це явище лише як соціальний феномен, то будь-хто з нас, ідучи містом, зустрічає людей, які просять милостиню чи людей, котрі порпаються на смітниках чи ночують під парканом, у підвалах.
Цих людей, на жаль, дуже й дуже багато. І це не свідомий вибір. Хоч у декотрих народів почесно жити отаким бурлацьким життям.
Колись я бачив завуча школи у Франківську, який збирав у дев’яності роки пляшки. На вулиці його впізнавали колишні учні… А він збирав пляшки, бо йому не вистачало пенсії, щоб вижити. Таких випадків дуже багато, якщо відійти від літератури й вдатися у наше буденне життя.
Часто людей, які просять милостиню, змусило до цього життя.
А якщо взяти духовний стан людини?
Людина і влада сьогодні перебувають у паралельних світах. У мене таке враження, що це різні планети, які не перетинаються. Гасла й бажання нібито дуже правильні: здійснити реформи, підняти рівень життя, але насправді відбувається реальне зубожіння народу. Воно дуже очевидне.
Наприклад, у європейських країнах теж була криза, але це людей не кидає в злидні.
Чи робить письменника оригінальнішим життя на периферії?
Мені здається, так. Щось світле й оригінальне в письменстві йде з периферії. Усі найцікавіші твори, які писалися впродовж останніх десятиріч, котрі спокушали й приваблювали мене як читача, писалися на периферії, на маргінесах.
У прикарпатських письменників такі назви книжок: «Таке» – Іздрика, «Ботакє» – Прохаська, «Тепер», «Тоді», «Між тепер і тоді» – ваше… Це у вас щось таке суто франківське?
Не знаю, може, воно десь там живе у повітрі. Звичайно, атмосфера впливає на такого автора, наприклад, як я. «Тепер», «Тоді», «Між тепер і тоді» – це частини одного цілого роману «Чарівний світ». Тут дія розгортається в часовому плані навпаки: від моменту, коли герой дорослий (під 50) і назад аж до його юності і дитинства, коли його бомжиха знаходить на смітнику. Ця художня фігура – не моя вигадка, а взята з реального життя, тобто всі деталі, з яких зітканий цей текст, з газетних вирізок чи інформаційних повідомлень.
Як сьогодні можна знайти «чарівний світ» в Україні для українців, які не можуть змиритися з сьогоднішньою владою?
Інформаційний простір, заполітизований дискурс, на мій погляд, руйнують людину як велику таємницю буття, як складну багатогранну особистість. Вони її просто розпорошують.
Мій роман називається «Чарівний світ», тому що мій герой уміє тішитися невеличкими радощами буття. Для нього важливо слухати шелест трави, спостерігати, як цвітуть дерева… І це дарує йому комфорт. У світському житті він вважається невдахою, бо не вміє робити кар’єру, тобто є тотальним невдахою, та насправді він – повноцінна особистість, бо його не турбують такі речі, як, наприклад, гонитва за посадами і грошима.
За якою філософією ви живете?
За такою філософією, щоб мої бачення і сподівання узгоджувалися з моїми внутрішніми ресурсами. Тобто щоб не було великого розриву поміж бажаним і дійсним.
То ви – реаліст?
Мабуть, а ще трохи скептик і мрійник. Це поєднується в мені та в моїх героях.
Ваша кандидатська робота називалася «Феноменологія ідентичності». Як би ви описали образ Януковича?
Я не пишу політичних романів. Намагаюся дезавуювати наш час, політичну риторику, показуючи тло епохи, зміни й ситуацію героїв. На першому плані в мене людина, а не політичні чи економічні колізії. Змальовуючи людину, я розвінчую суспільні міфи.
Усе-таки спробую про Януковича… Він принаймні в одному схожий на своїх попередників. Янукович теж часто говорить начебто правильні речі, тобто тверезі й потрібні для суспільства речі, але, мабуть, дійсність втікає від нього, бо все відбувається навпаки, а не так, як він озвучує.
Чи відчуваєте ви, що влада, скажімо, на місцевому рівні, причетна до культури?
Напевне, я скажу щось непривабливе, та в мене таке враження, що влада, найпевніше, причетна до безкультур’я. У влади шизофренічно й хронічно слово розбігається з ділом. Мабуть, тому що багато можновладців вийшло, якщо перефразувати Гоголя, з радянської шинелі з облудною риторикою.
Ви часто буваєте в Австрії. Наскільки австрійці цікавляться Україною?
Вони цікавляться Україною, але цей інтерес досить помірний. Вряди-годи він спалахує знову… Україна сама робить усе для того, щоб цей інтерес згасав, а не зростав. Скажімо, інтерес був, коли Україна проголошувала свою незалежність, – тоді починали оживати стереотипи, на кшталт, Україна, як житниця Європи. Потім австрійці йшли до більш-менш реальних уявлень про сучасну Україну. Після Помаранчевої революції знову настало велике спонтанне зацікавлення Україною, активно почали з’являтися в перекладі твори сучасних українських письменників. Та потім цей інтерес згас, зокрема, й до літератури. Тобто зараз є тверезий читацький інтерес, не пов`язаний з революціями. Але він є.
