преса

Видання: Україно-польській інтернет-журнал

Тимофій Гаврилів:

Тимофій Гаврилів: «Подорожі фантазією важливіші для творчості, ніж подорожі географічним простором»
http://www.ukraine-poland.com/u/kultura/kultura.php?id=1339
2006-06-26

З чого виріс Тимофій Гаврилів — письменник?
— Я почав писати у дев’ять років. Це дуже стандартна біографія поета. Якось собі навіть думав: якби зробити таку матрицю, яку можна було прикладати до кожного поета, то дата початків писання у більшості співпадала б. Ясно, що мої перші вірші були класично дитячими, дуже наївними. Потім я припинив писати і почав читати. Практично до закінчення школи — це вік інтенсивного читання й обмаль писання. Перші серйозні вірші, від яких я вже можу виводити свою біографію поета, — це чотирнадцять-п’ятнадцять років. Відтоді й дотепер я пишу вірші…

— Переважно за тридцять припиняють писати вірші і починають писати прозу…
— Так, я все ще пишу вірші. Своєю останньою книжкою віршів «Повертаючись до сказаного» я пробував якось елегантно розпрощатися з поезією — не вдалося. Хоча мене почала приваблювати проза не стільки як жанр, скільки як проба сил — чи зможу я писати її взагалі. Так народився «Щоденник Одіссея» — книжка різної короткої прози, в тому числі фрагменту у формі літературного щоденника. Проте книжка моїх нових віршів з’явиться орієнтовно восени цього року.

— Нас познайомила твоя перша книжка «Арабески пам’яті».
— Вона з’явилася наприкінці 1994-го, тоді Спілка письменників України і Гете-інститут у Києві влаштували першу зустріч українських та німецьких письменників. Я там був наймолодшим українським письменником. Відбувши цю першу свою апробацію сценічного читання, почувши перші відгуки, вирішив подивитись, а скільки, власне, я цих віршів маю? Вже до початку грудня я впорядкував їх, і 1995 року книжка народилася. За неї я отримав премію «Благовіст».

— Але наступний 1996 рік минув для тебе під знаком Тракля.
— У Львові тоді тільки відкрили австрійську бібліотеку, яка була дуже добре укомплектована художньою літературою. В пошуках нового (у сенсі нового-нового і нового-старого, тобто не знайомого мені) я ходив вздовж стелажів і гортав книжки тих авторів, яких не знав. Відкрив Тракля, прочитав кілька віршів і не заспокоївся, поки не переклав цілу книжку. Тобто спочатку я перекладав просто тому, що мені страшенно подобалося перекладати його вірші, це здавалося мені дуже важливим. Потім довідався, що Тракль окремою книжкою в українських перекладах не з’являвся ніколи, тож вирішив видати таку книгу.

— Відтоді, тобто від Тракля, ти паралельно пишеш і перекладаєш. Отже, цього року у тебе ювілей.
— Так, десять років. Я творю власні тексти і відтворюю або адаптую для українського читача інших зарубіжних письменників та поетів. Ця ситуація перебуває в певній рівновазі, хоча перекладів кількісно більше.

— Наскільки твоя творчість інспірована так званим «Станіславівським феноменом», тобто середовищем Івано-Франківського неполітичного андеґраунду 1980-1990-х?
— Коли я виростав, то мав різні товариства, по-різному відкривав для себе це місто, його людей, але чи за віком був замалий, чи так якось склалося, що не належав до жодного кола тодішнього літературного середовища. Та й тепер не належу, якщо не враховувати формального членства в АУП (Асоціація українських письменників). Про існування «Четверга» я почув, коли вчився у Львові. Я досить швидко покинув Івано-Франківськ, але в нього постійно повертаюся. Це місто мого дитинства й узагалі одне з моїх найулюбленіших.

— Але вже в «Арабесках пам’яті» з’являється Львів...
— Львів почав входити в мою топографію, тематику, впливати на естетику. Ясно, що приїхавши до Львова, я роками ходив і розглядав усі ці рештки чудової архітектурної субстанції очима неофіта. Але з появою Львова з моєї творчості не зник Івано-Франківськ. Просто змінилася пропорція. Потім до вражень цих двох міст почали долучатись інші, в яких я жив якийсь час чи часто бував: з Відня, Фрайбурга, Києва.

— І як, має сенс популярна місцева метафора «Львів — маленький Відень»?
— Якщо так далі буде руйнуватись архітектура у Львові, то незабаром це вже буде ду-уже маленький Відень, а одного дня Львів узагалі перестане бути Віднем. Такі порівняння — завжди якийсь трафарет, спроба пізнати або зрозуміти щось через щось інше. Але для письменника, крім географічних, урбаністичних ландшафтів, не менш важливі внутрішні ландшафти. Те, що називається добрим старим словом «фантазія, уява». Подорожі фантазією, уявою більш вирішальні для творчості, ніж подорожі реальним географічним простором. Хоча одне інше не заперечує, навпаки — збагачує. Такі подорожі надихають і стимулюють, з них потім виростають оті внутрішні ландшафти.

— Якби мене як читача попросили створити епітет до ландшафту твоєї фантазії, я вродила би щось на кшталт «медитативно-історико-філософсько-філологічно-естетський»… Але повернімося до перекладів. Отож, Георг Тракль — збоченець і наркоман, один з найбільших віршарів літературного модерну Австрії, можливо, більший за Рільке, принаймні, не менший…
— Тракль — дуже самобутній і самозаглиблений поет. Він виростав трошки з лірики Рембо і Бодлера, але витворив свій абсолютно неповторний універсум, за що я його страшенно шаную. Для Тракля дуже важлива колористика, він її бачив дуже специфічно і по-іншому трактував через те, що вживав наркотики.

— «Траклеві галюцинації побудовані на християнських символах, розтривожених хлороформом, морфієм, вероналом, опієм, кокаїном, інцестом. Тракль — поет для гурманів…» — це я цитую передмову з твоєї першої книги перекладів Тракля «Себастянові сни».
— Як усіх великих поетів, Тракля-людину важко виміряти категоріями суспільної моралі, а Тракля-поета — характерними рисами літературних напрямків. Він коливається від імпресіоністичної лірики ранніх віршів до експресіонізму в пізніх поезіях, в останньому вірші «Городок», наприклад.

— А чим тебе спокусив Томас Бернгард?
— Своєю страшенно негативною естетикою. І ще мене привабив його погляд на життя — трагікомічний. Це — парадокс Бернгарда, і цим він мені сподобався. Його естетика — це мистецтво мислити про прекрасне негативними категоріями. Крім того, Бернгард — творець нового жанру — скандалу. В різні часи скандали ставали каталізаторами тих чи інших процесів. Здобуток Бернгарда — утвердження скандалу як жанру і як типу поведінки.

— Плануєш повертатися до його перекладів?
— До Бернгарда поки що ні. Хоча є п’єси, які мені хотілось би перекласти. Є юнацький роман «Холод» (або «Студінь», або «Мороз» — залежно, як перекладати). До Тракля я повернувся два роки тому, перевидав і доповнив новими віршами й текстами.

— Хтось інший зацікавив?
— Зацікавлює, але переважно як читача. Зацікавив Пауль Целян, я переклав кілька його віршів, написав про специфіку й труднощі його перекладання, тобто перенесення його поетики з однієї мови в іншу. Він дуже мене приваблює.

— Я побачила тебе в німецькомовній антології української сучасної літератури «Поетика кордону». Українців туди потрапило всього двоє — ти й Оксана Забужко.
— Упорядники вирішили поговорити про кордони літератур і культурні мости Центральної Європи. Я оце привіз з Відня ще дві німецькомовні антології, куди теж увійшло кілька моїх віршів. Одна присвячена 250-річчю Моцарта, і мені запропонували написати до неї есе.

— Я тут побачила в тебе ще одну українську антологію.
— Це — найновіша, і тут підбір авторів виглядає на перший погляд дуже незвично, я би сказав — навіть кумедно. Тому що тут є Юрій Федькович, Іван Франко, Леся Українка, Осип Маковей, Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, а наприкінці раптом Тимофій Гаврилів і Сергій Жадан. Але якщо йти за логікою упорядників, то антологія «Замкнені брами» присвячена темі «Українські автори і Відень». Тоді стає зрозуміло, що вони вибирали тексти тих українських авторів, хто жив у Відні деякий час, писав про нього або дотичний у якийсь спосіб до цього міста.

— До цих антологій ти писав німецькою?
— Ні, ясна річ. Писав українською, а мене потім перекладали. Якби я довго жив у мовному середовищі, то міг би почати писати, принаймні спробувати. Але не перекладати. Перекладати таки має стороння особа — носій мови або людина, яка живе в тому середовищі безперервно впродовж десятиліть. А сам автор може писати паралельно двома-трьома мовами.

— Тарковський писав англійською…
— Набоков теж писав англійською, але я пригадую його листи чи спогади, в яких він скаржиться, як важко йому було почати писати нормальні твори англійською мовою. І це незважаючи на те, що він виховувався в англомовному середовищі, в цій культурі і в цій мові, а тільки згодом приїхав у Росію. Тому з німецької українською я можу перекладати, але не наважився б ні себе, ні когось іншого перекладати німецькою.

— Так, ми колись уже обговорювали цю тему з приводу твоєї останньої книги «Текст між культурами», в якій ти досліджуєш психологію перекладознавчих студій.
— Мене захоплював і захоплює переклад як гра, як феномен на перехресті культур, як особлива форма людської діяльності, що народилася такою, якою її знає світ, ще на руїнах вавилонської вежі. Відколи Бог промовив: «…зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови одне одного», мовні спільноти приречені шукати між собою порозуміння. Без перекладача не було б Римської імперії, маю на увазі гумус грецької культури, з якої її було сформовано. А без Греції, Риму та Візантії не було б сучасної європейської культури…

— Але все-таки краще, коли перекладач — не просто знавець мови, а ще й літератор, хоча би трішки?
— Найкращі, найрезонансніші переклади — ті, коли поети перекладали поетів. Поет краще за філолога відчує мелодику твору, його ритм, енергетику…

— Ти щойно повернувся з Відня. Яке у тебе враження: просувається українська література на Захід, є якийсь поступ?
— Просувається, і дуже активно. У першу чергу в Польщі, на другому місці німецькомовні країни (Німеччина, Австрія і німецькомовна Швейцарія), тоді Росія, а вже потім інші країни світу.

— На твою думку, такий успіх саме в німецькомовному середовищі якось пов’язаний з тим, що західна частина України історично деякий час входила до складу німецькомовної Австро-Угорської імперії?
— Безумовно, це викликало першу хвилю зацікавлення до літератури Галичини, Буковини й Волині. Частково через цей місточок, а частково сам собою інтерес до української літератури поширився Європою. Але дедалі більше пожвавлюється інтерес власне до сучасної української літератури як досить великої за обсягом літератури чималої країни, розташованої в Європі. Дуже закономірний інтерес, на який, я думаю, багато письменників чекало, коли ж він нарешті розпочнеться.

— А кого найбільше з українських письменників знають у Європі?
— Я не відстежував спеціально, і мені важко називати прізвища, щоби не образити інших. Знають Сергія Жадана, знають тепер уже трішки Любка Дереша. Оксану Забужко вже починають знати через те, що перекладають її вірші, есеїстику, «Польові дослідження українського сексу». Знають — це я так умовно кажу, тому що треба дивитися на коло читачів, на наклади книжки. Але насамперед українську літературу знали за творами Андрія Куркова. Задовго до того, як на німецькомовному ринку почали перекладати Юрія Андруховича та інших письменників, популярним українським автором, якого купували й охоче читали, був Андрій Курков, котрий завжди декларував і декларує себе як українського письменника, що пише російською мовою.

— А українську класику знають? Франка, Шевченка?
— Тільки у літературознавчих колах. На рівні пересічного споживача — ні, і навряд чи ситуація зміниться найближчим часом.

— А свою класику вони читають?
— У межах шкільної програми, яка від них цього вимагає. Ситуація стандартна. Тому українська класика тут не виняток, хоча з нею скрутніше, бо немає хороших перекладів. Щоправда, в середині 1990-х з’явився дуже добрий переклад з української «Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, дуже гарно виданий великим берлінським видавництвом. Але видавництво не робило жодної промоції для цієї книжки, і вона спершу залежалася на складах, а потім її віддали на макулатуру.

— А як узагалі на Заході працює книжкова реклама?
— Мені не пощастило заглянути до кухні якого-небудь західноєвропейського видавництва. Але моє враження, що сьогодні можна будь-який продукт, навіть порожні сторінки, видати під якоюсь обкладинкою, і за умови успішного маркетингу його купить п’ять-сім мільйонів читачів у цілому світі. Я думаю, що для сучасної книжкової індустрії це реально. Тому дуже велика дискусія зараз відбувається в різних західних літературах про те, якими мають бути стосунки маркетингу і справжньої творчості. Чи промоція видавництва і рейтинг продажів є достатніми критеріями для визначення важливості того чи іншого тексту для суспільства. Реклама сьогодні дозволяє продати все, і видавництва все частіше дивляться на книгу виключно як на продукт, який треба продати і на якому видавництво мусить заробити гроші, інакше навіщо видавати таку книжку. Дуже великі видавництва дозволяють собі зароблені на популярній літературі (не конче брутальній чи жовтій, а просто широкого попиту) кошти вкладати в поезію чи в переклади.

— Тобі ніколи не хотілося писати в більш монументальному форматі, створити роман, наприклад?
— Хочу і вже пишу, але нерегулярно. Часу немає. Написав 2003 року першу частину, через рік — другу частину. Коли я маю більші періоди вільного часу, а це, з огляду на викладацьку роботу в університеті, літо, тоді й пишу. Може, впродовж наступних тридцяти літніх канікул я допишу наступних тридцять розділів — жартую. Я ще не знаю, скільки насправді буде розділів.

— Концепція — секрет?
— Фрагменти цих двох частин роману друкувалися в «Четверзі».

— Хто герой?
— Людина в сучасному світі, який глобалізується, з її фантазіями, фобіями, страхами і сподіваннями…

— Маєш якісь літературні орієнтири?
— За весь час, відколи я почав читати, їх тисячі. Сьогодні це велика американська проза 50-70-х років. Мене шалено захоплюють Апдайк, Стейнбек, які створили панорамне тло життя Америки ХХ століття. Мені, читачеві, який ніколи не бував усередині цього життя, дають відчути його, побачити живим. Поза тим я читаю різну літературу, і Коельо в тому числі. Щоправда, Роулінг я ще не читав, але бачив одну екранізацію, і мені дуже сподобалося.

— У тебе ще все попереду, от ще рік-два, підросте син і читання «Гаррі Поттера» тобі не уникнути. А чого тобі бракує в сучасній літературі?
— Власне, бракує якогось такого широкого полотна сучасності, якогось доброго панорамного роману. І це не тільки в українській літературі, а загалом у сучасних європейських літературах.

— Великі літературні жанри стали жертвами стилю «sms». Ніхто не хоче читати довгих текстів, хіба враження і короткі замальовки. Принаймні в сучасній українській літературі.
— Я не стільки про форму, тому що форма зазнала в ХХ столітті багатьох метаморфоз. Мені бракує великої за своєю оптикою прози, яка би спромоглася показати зріз епохи, вже без фальші, без соцреалістичних вимог. Сьогодні дуже багато мовних знахідок, дуже багато молодих і дедалі молодших за віком письменників, які знаходять ніші, яких досі ніхто не зауважив. Вони вправно пишуть уже в свої 17, 18 і 20 років, я їх читаю з великою цікавістю, але ніщо з написаного мене наразі не влаштовує. Не влаштовує так, як Апдайк чи Стейнбек. Я називаю саме їх тільки для прикладу, це може бути хтось інший. Але настільки ж масштабний. Мені замало наситити мову епатажем, вжити якнайбільше лайки, відвертості.

— Це — тупиковий варіант, можливості якого дуже швидко вичерпуються.
— Мені б хотілося цей досвід тупиків, замкнених вулиць, глухих кутів якось зібрати і створити щось широкомасштабне. Але цей роман, який я вже пишу, не буде таким, тому що його задум склався раніше. Завершу його, тоді вже спробую зреалізувати оці свої ідеї.

— Як на мене, то ситуація в пострадянській літературі аналогічна до ситуації в пострадянському мистецтві. Менші жанри дають собі раду, а найбільш монументальний — скульптура — зник. Те, що продукують сьогодні в Україні, — не скульптура, це ширвжиток, який зберіг формальні стильові ознаки соцреалізму, але втратив його ідеологію і не набув натомість жодної іншої. Може, так і з романом: щоби побачити велике, потрібна відстань, тобто час.
— Можливо, ти маєш рацію, і весь цей час література відпочиває, створюючи менші тексти, з тим, щоби набратися сил для якоїсь такої довшої подорожі в пошуках втраченого часу, але вже свого часу…