преса

Автор: Ігор Бондар-Терещенко
Видання: Дзеркало тижня, газета

Сергій ЛОБОДА, «Відлуння»

http://www.dt.ua/newspaper/articles/78253#article
№11, 25 Березень 2011

Поки десь там, у політичних верхах вирішують, чи був голод в Україні 1932—1933 років геноцидом українського народу, на тему Голодомору продовжують писатися твори. Не перевидаватися і не перекладатися з чужих мов, якими тодішні європейські аташе в Україні писали своїм урядам про жахіття, що коїлися в УРСР, а саме створюватися — тут і тепер, у нібито заможному суспільстві так само «європейського» зразка. Тож заради того, «щоб пам’ятали», невеличке, але містке «Відлуння» Сергія Лободи цілком доречно оформлене репродукціями тогочасних агітаційних плакатів, з яких селянинові радять змінити «куркульський» хліб на хліб «соціалістичний». Яким саме чином це відбувалося, докладно розповідається в цій гіркій повістині обсягом з новелу, але з набагато більшою енергетикою відчаю. «Згідно з директивою від 7 серпня 1932 року уряд Радянського Союзу...» — зачитували з папірця, увірвавшись уночі до хати на чолі з молоденьким міліціонером, і все відбувалося зі згаданою вище «агітаційною» точністю до навпаки: «соціалістичні» селяни, які давно вже здали всі «продуктові запаси», раптом ставали тими самими «куркулями» з плаката. При цьому навіщось застрелювали батька родини, а вчителька героя твору з неоковирним іменем забирала останню жменю «куркульського» харчу. «Тринадцятирічний Микола назавжди запам’ятав цю картину: Галина Леопольдівна, що повзає на колінах по їхній хаті, збираючи зерно, і ще живий батько, який хрипить в агонії».

Агонію українського села Сергій Лобода описав скупими фарбами, або, як зазвичай кажуть, «кров’ю серця», і з хронологічною точністю, яку нині дехто схильний називати історичною прискіпливістю, і яка у змалюванні сталінських репресій межує з диявольською метафізикою. Так, «Микола ніколи не чув, щоб хто-небудь говорив „забрали в міліцію“ або «посадили у в’язницю». Це називалося потрапити «туди» і вимовлялося тільки пошепки». Принаймні дві школярки, котрі, за сюжетом твору, вже у нашому сьогоденні збирають для райкомівської анкети спогади вцілілих очевидців Голодомору, не надто вірять у казки про національну трагедію. Пекельне «туди» не асоціюється у них ні з чим, а недоречне анкетування викликає нудьгу. Адже питати доводиться про: а) чи багато вмирало людей? б) від чого вмирали? «Ну, може, і вмирали. Тільки не вірю я у все це, — каже одна з них, розпитавши 80-річного Миколу Шкарупило, який підлітком пережив страшну зиму 1932—1933 року. — Слухай його більше, старого маразматика. Зараз акція про голодомор іде, ось вони і намагаються все страшніше подати. А я вважаю, та й тато так каже, бомжували просто тоді, як і зараз, працювати не хотіли, ось і не було що жерти їм». Може, саме для таких «татусів» і написана ця книжка про двох дівчаток? Ну, і про старого Миколу, який завдяки їм нарешті знайшов того міліціонера, який убив його батька…