преса

Автор: Ярина Коваль
Видання: «Львівська пошта»

Той, хто дивується

http://www.lvivpost.net/content/view/8870/305/
4 грудня, 2010 року, № 136 (1021)

Тимофій Гаврилів, письменник, про “тепер”, подив та атмосферу
Уявити педантичного акуратиста Тимофія Гавриліва як людину, яка спроможна – хай навіть заради творчого експерименту – попорпатися на смітнику, особисто мені фантазії справді украй бракує. Бо не той чоловік Тимофій Гаврилів – відверто не той (попри те, що належить до богеми як письменник, перекладач, літературознавець – до слова, його роман “Де твій дім, Одіссею?” минулого року вийшов у реномованому швейцарському видавництві “Ammann Verlag”, спричинивши неабиякий резонанс), аби неписані правила чи “фйолки” цієї богеми прийняти за власні. Інша справа – площина фігуральності, образності. Тут для Гавриліва меж немає. Особливо, коли йдеться про його сприйняття чогось, у даному випадку – культури, скажімо, як величезного смітника, в якому усі – і він серед нас – порпаємося. Однак смітника не в сенсі духовних надбань людства, а в значенні сучасного спілкування із цими надбаннями. Для прикладу, спілкування хоча б із книжками, які сучасник часто-густо вибирає у книгарні за принципом випадку.
Зрештою, про реальний та фігуральний смітники навряд чи зайшла би мова, коли б не новий пригодницько-філософський роман Тимофія Гавриліва “Чарівний світ”, першу частину якого – “Тепер” – окремою книгою видала “Кальварія”. Оскільки герой роману – волоцюга і безхатченко, а на представленні книжкової новинки у книгарні “Є” автор повів мову про усіх, хто не має домівки екзистенційно, то “Пошта”запросила Ти­мофія Гавриліва продовжити цікаву бесіду уже на наших сторінках.
– Тимофію, що складає твоє письменницьке “тепер”?
– Романи. Тобто широкоформатні полотна, які різним чином відгукуються на виклики сучасності, змальовують сучасне життя. Однак не пласко, не однобоко, а намагаючись надати йому, його кумедним, абсурдним, парадоксальним сторонам, своєрідну тривимірність.
– Читач часто схильний якщо не ототожнювати автора з його героєм, то принаймні шукати у натурах, думках, життєвих ситуаціях одного й іншого певних точок перетину. Чи не є такий підхід у твоєму з волоцюгою із “Чарівного світу” випадку цілковитим абсурдом?
– Думаю, ні. Бо за час, відколи цей персонаж уві­йшов у моє життя, ми з ним суттєво зблизилися. Читачі ще й не здогадувалися, що матимуть нагоду його запізнати, а я вже з ним багато спілкувався, зазнавав різних пригод, поневірянь, емоційних сплесків, аж поки у наших діях та думках ми не дійшли консенсусу, з якого і народився цей роман.
– Однак у літературі типаж бомжа – не новий. Цей персонаж дуже популярний і для всіляких шоу. Як з’явився він у твоєму житті?
– З усвідомлення, що його не треба боятися. Тим більше, якщо зважити на процеси у сучасному світі, коли розширюються ножиці між дуже швидким зубожінням багатьох осіб (навіть у вимірах планети) і шаленим збагаченням дуже вузького прошарку людей. Інша справа, що в Україні це все набуває бридких і різких форм. З іншого боку, цього персонажа не треба боятися ще й тому, що певною мірою він є метафорою, змальовує певну ситуацію людини в сучасному світі, зокрема, пошуків, сум’яття тощо. Тобто, людина має сьогодні море можливостей, але водночас і трудність із тими можливостями впоратися. Вона шукає себе і себе осмислює, хоч це їй робити дуже не просто, оскільки все у цьому житті біжить значно швидше, ніж це було ще століття-два тому.
– Персонаж волоцюги вдячніший для автора за персонаж мешканця звичайного міста?
– Я би сформулював по-іншому: він придатніший для того, щоб поєднати соціальний вимір із культурно-філософським. Бо бомжування до певної міри можна трактувати і як шукання якоїсь традиції. Культурної, наприклад…
– Не було бажання буквально приміряти образ на себе, скажімо, переспавши десь просто неба у Європі, чи щось іще?
– А я такий досвід у своєму житті маю. Зокрема, спав у Чехії на траві в саду, який увечері закривали, відчиняючи ворота тільки вранці. Правда, тоді я не намагався кудись вживатися. Просто саме так, як мені здавалося, найбільш зручно організував свій час між двома потягами. Спав якось кілька годин і у Відні на лаві… Тобто було трохи.. А щодо вживання в образ, то у цьому був би сенс, коли б я мав намір написати фактологічний репортаж, а не художню книгу. Хоча, звичайно, безпосереднє спостереження за бомжами, короткі вуличні діалоги з ними – власні і чужі – зайвими не були.
– Книга “Чарівний світ. Тепер” анонсується як твір про людину, яка зберегла дитячість і здатність дивуватися. Тобі ця здатність властива?
– Думаю, що попри відчуття себе дорослим, здатність дивуватися та деяку наївність я не втратив. І це теж є тим місточком, що споріднює мене з моїм героєм. Хоча, звичайно, у цьому творі багато різного перебільшення.
– Дещо дивним є шлях приходу твору до читача – частинами в окремих книгах. Оскільки мова не йде про великі обсяги щодо сторінок у кожній, то чому ти вибрав саме цей варіант?
– Його мені запропонувало видавництво після того, як прочитало всю книгу. І думаю, мало для цього дві серйозні мотивації. По-перше, бажання зробити книжку доступнішою, оскільки ціна трьох частин під твердою палітуркою у книжковій крамниці могла би сягнути і ста гривень (а таку суму може собі дозволити віддати за книжку далеко не кожен). А по-друге, такий підхід – добрий спосіб створити інтригу (адже попри те, що частини книги щільно пов’язані, вони – автономні).
– Не було страху, що втратиш читача, допоки вийде наступна книга? Адже ефект стирання вражень і навіть ефект втрати актуальності інтриги ніхто не скасовував…
– Я й досі маю цей страх. Бо й справді, коли надто довго інтригувати читача, то він може перестати чекати. І саме через це видавництво обіцяло видавати частини роману в дуже коротких проміжках. Так, друга книга “Чарівний світ. Тоді” має вийти у грудні, а третя – “Чарівний світ. Між тоді і тепер” – у березні.
– Властиво, якщо відкинути філософські речі, ти взявся за соціальний роман. Попри те, що це наразі відкрита ніша в українській сучасній літературі, особливо затребуваною читачами вона не є.
– Це залежить від того, як поняття “соціальний” розуміти. Все-таки я вважаю, що соціальний момент важитиме доти, доки існує суспільство. Бо соціальний – це суспільний. Адже треба якось людям вибудовувати стосунки між собою, в громаді, в країні, а тому це буде завжди актуально. Та й потім немає поганих тем, а є недосконале чи недолуге їх опрацювання. Ну і, звичайно, є теми, які в одні часи більш затребувані, в інші – менш. Мені здається, що ситуація з бомжуванням, безхатченством актуальна сьогодні і в прямому, і в переносному значенні слова. Адже усі глобалізаційні процеси змушують нас осмислювати чи переосмислювати, хто ми такі і що робимо у сучасному світі, як ставимося один до одного і як ставимося до довкілля.
– Прочитання літератури дає людині багатоваріантність поведінки. Отож, відкриваючи книгу, людина часто-густо шукає відповідей на питання, які її хвилюють. Ти готовий, оскільки йдеться про соціальні речі, пропонувати варіанти тих чи інших відповідей?
– Я намагаюся сформулювати можливі шляхи на свій лад. Звичайно, це не щось остаточне, бо мова про роман, а не підручник “Як побудувати своє життя” чи “Як заробити перший мільйон”. Мені здається, що в 90-х роках ХХ століття українська література, бажаючи бути лише розважальною, втратила відповідальність. А тому мені дуже важливо саме поєднувати момент розваги – художній – із соціальним. І поєднувати не просто так, а для того, щоб читач мав як утіху від читання, так і привід замислитися. Тобто, щоб твір мав триваліше відлуння.
– Від Одіссея до образу волоцюги, який цим осучасненим Одіссеєм міг би бути. Ти мандруєш услід за цими своїми героями, як мандрувала за схожими майже уся європейська література, подарувавши світові справжні шедеври літературної творчості. Сучасна літературна Україна має що на цю тему сказати?
– Дуже боляче, але в нас просто не було умов, аби ми отримали свого Музіля чи Пруста. Як розумію, треба зараз говорити про ХХ – ХХІ століття. Я десь читав, що у 20 – 40-х роках ХХ століття в Україні знищили коло 500 письменників. І тому, коли чую цинічну репліку міністра освіти України Дмитра Табачника про те, що українська література, мовляв, не має нічого такого, що би можна було порівняти з творами Льва Толстого чи Фьодора Достоєвського, то мені щонайменше дивно. Адже наш міністр мав би знати, що в російській літературі не винищували авторів аж так, аж так не підтинали культуру, традицію, без якої спонтанно якесь виняткове і дуже об’ємне явище з’явитися просто не може. Всі письменники, які увійшли до скарбниці світової літератури, змалку всотували у себе багато різних традицій, які не переривалися, і тільки тоді знаходили оригінальні шляхи. А ще жоден письменник-француз, англієць чи німець ніколи й помислити не міг, що у нього колись можуть виникнути проблеми через те, що пише рідною мовою.
– Тимофію, що має бути в літературному творі, щоб він став для тебе привабливим?
– Атмосфера. Коли автору створити таку вдалося, все інше для мене особливого значення уже не має.