преса

Автор: Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО
Видання: Україна молода, газета

Дивосвіт на смітнику

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1768/164/62664/
№201 за 28.10.2010
У романі–притчі Тимофія Гавриліва живуть люди, звірі та фруктові десерти

Про сакральну суть сміття на повен філософський голос заговорили з початком 1990–х років. Тодішній дикий постмодернізм визнавав культуру за величезний супермаркет, у якому кожен вільний придбати своє прострочене щастя. Пізніше мова зайшла про музей як цвинтар культури, про що всерйоз розводились як російські оракули сучасного мистецтва на кшталт Прігова і Кабакова, так і українські культурники на кшталт Юрка Винничука з його Великою Сміттяркою у фантасмагорії «Мальва Ланда». Вже сьогодні головний герой роману «Чарівний світ. Тепер» Тимофія Гавриліва — філософ–волоцюга, який снує свою персональну ідеологію в контексті культурного захаращення.

Починається «Чарівний світ» із гротескної імітації роману «Черга» Володимира Сорокіна, в якій репліки людей на автобусній зупинці мають скластися в оповідну композицію, але не складаються через надмірну заклопотаність автора чистотою мови, і тому він переходить до другого розділу. Загалом, крім мовних пригод у країні постмодерністських стереотипів, із романом Гавриліва трапилася також пригода геополітичного трибу, адже «Тепер» є першою частиною його трилогії, який концептуально продовжує роман «Де твій дім, Одіссею?», що 2009 року став першою книжкою українського автора, яка з’явилася у швейцарському видавництві Ammann Verlag, викликавши неабиякий резонанс.

З іншого боку, «Чарівний світ» — це типова проза поета–перекладача, коли лінійна оповідь набуває філософської повноти за рахунок дискретних прикрас–артефактів на зразок фруктового десерту, як у романі Гавриліва, плеканого, наче немовля, яке законно «всиновлюють» у крамниці, а потім ганебно викрадають. Квазінауковому стилю оповіді неабияк сприяють також назви глав на кшталт «Шлях із докорами сумління і кверкусофобія» і Thaumetopoea processionea — якраз ті, до речі, в яких герой роману здійснює «десертний» злочин і в яких розповідається, через які дитячі комплекси він це зробив.

Далі вигадана автором істота поводить себе точнісінько так, як герой «Джалапіти» Емми Андієвської. «Фрутхен — не більше й не менше — може кардинально змінити життя, а ми навіть незчуємося. Фрутхен поштивий і скромний. У наш час скромність фрутхена — рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує?» — значить автор, хоч фрутхен — це звичайнісінький десерт. Ну, може, не такий уже звичайнісінький, якщо читача інтригують ним упродовж кількох глав. Причому з докладною технологією — ба навіть психологією! — його придбання у крамниці, де він, себто фрутхен, набуває ознак одухотвореності, починає переживати за своїх покупців, ганити автора (за те, що не наділяє їх достатньою кількістю грошей для його, фрутхена, придбання), і нарешті почуватися повноправним членом компанії у тандемі закоханої парочки... Фактурне чтиво, цілком у «сенсорно–мануальному» стилі Марселя Пруста чи (якщо ближче за географією) Йозефа Рота і Бруно Шульца. Тут тобі й таємниче військо (чи не мурах?), яке нападає на ласуна чужим тістечком і зжерає його сніданок, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч насправді це бомжі–інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене свого героя–волоцюгу все далі. Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують пересічні обивателі. Яка національна література не хотіла б мати такого героя?

Попри цілком «людське» забарвлення фабули роману, це також «роман речей», себто оповідь і сповідь предметного світу. «Я — пластикова пляшка. Я надто цінна, щоб опинитися на звичайному смітнику. Мене викидають в окремий контейнер. На контейнері моя фотографія — це мій персональний контейнер». І далі ми дізнаємося про пригоди «Води Солодкої Ожинної», яка подорожувала потягом, або «Мінеральної Справжньої Легіонерської», яка була свідком подружньої зради. Загалом у романі Гавриліва чимало уваги приділено сміттю і смітникам — метафорі загибелі та відродження цивілізації. Так, головний герой–волоцюга не потерпає зі свого соціального статусу, а навпаки — культивує його. «Він міг укласти кулінарний «Путівник–Смітник. 100 най смачніших знахідок», — значить автор. Його запросили б вести щоденну програму: «Ножем із бомжем» — великий смітник посеред студії та він, який виймає необхідні інгредієнти».

І щоразу нова глава «Чарівного світу» відкриє перед читачем зовсім інший, містичний бік оповіді. «Який iз двох боків — інший? — перепитує нас автор. — Той, на якому залишився парк із темними глибинами густої зелені, куди імператор вирушав після літургії на полювання?» Тож звести воєдино кілька контекстів одного романного дискурсу — завдання для справжнього читача, для якого призначений цей роман. Цілком європейського, зауважимо, кшталту.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій