преса
Автор: Ольга БедрикВидання: Друг читача, портал
Метелик і левиця
http://vsiknygy.net.ua/review/6115/З цією поеткою я би хотіла познайомитися. Випити духмяного трав’яного чаю або міцної чорної кави, поговорити про те, якими дрібними деталями сповнений світ і якою тонкою буває шкіра, коли кохаєш. Я уявила собі Альфонсіну Сторні в образі художниці Марії-Елени з фільму „Вікі. Крістіна. Барселона” Вуді Алена – вродливою, незбагненною, пристрасною, демонічною, шалено талановитою, Клеопатрою та Пентесілеєю в однім обличчі, жінкою, яка здатна бути водночас «метеликом журбенним» і «левицею жорстокою». Словом – Жінкою, таємничий образ якої в усі часи плекали найгеніальніші з поетів.
Між іншим, я недаремне згадала Клеопатру й Пентесілею. Саме ці два жіночі образи чи не найбільше хвилювали літераторів, дарма якою мовою вони писали – чи то німецькою, як Генріх фон Клейст, чи то французькою, як Мішель Лейріс. Лірична героїня Альфонсіни Сторні прагне поєднати в собі чари обох жінок: «убивчо» кохати, так, щоби «твоє серце для мене – як живиця, / люблю тебе до смерті; у нестямі / під чорними змогла би небесами / пожерти твоє серце, мов левиця»; а відтак – «вмерти під вечір безхмарний, / під сонцем щедрим, / щоб у великім жасмині зродилася біла гадюка, / яка солодко, ніжно вжалить мене у серце». Та найголовніше – кожна з цих жінок здатна кохати: чи то нестямно, коли вишукана метафора «трунку», якою літератори з часів Шекспіра огортали пристрасний поцілунок, ставала по-справжньому отруйною правдою («Помстилась я не оружжям, / знайшла йому гіршу смерть: / так солодко цілувала, / що серце розбила вщерть!»); чи то ніжно, стримано й покірливо, як непримітна «квітка, що згубилась десь поміж комишами», і її не помічає об’єкт її почуття. Утім, яким би не було чергове захоплення ліричної героїні – фатальною пристрастю Пентесілеї, а чи владним почуттям Клеопатри – в кожному з віршів аргентинської поетки вчувається сміливість щоразу сприймати кохання по-новому, без розчарувань і спустошення, брати любов як безцінний дарунок життя: «Кохала до ридань, ледь не до смерті. / Кохала до зненависті й до сказу, / і все ж чекаю на любов щоразу…» Саме в цьому вмінні «жити кохаючи» й «кохати живучи» я й віднаходжу поетичний первень Альфонсіни Сторні. Її вірші, позначені рельєфною образністю (літературознавці сказали б – «імажинізмом»), пахнуть ружами, сонцем і весною, радісно дихають «життєвим поривом» Анрі Бергсона в час, коли багато сучасників Альфонсіни (маю на увазі насамперед європейців, які жили й творили в міжвоєнний період) захоплено оспівували смерть, занепад і нудьгу.
Що ж, кажуть, із поетами й письменниками знайомляться через їхні тексти. Кажуть також, що поет не розповість про свої вірші більше, ніж він уже написав у римованих (або ж не римованих) рядках. Хай там як, а я все-таки зварила собі смачної аргентинської кави. І по ста двадцяти сторінках «вибраного» лишилася тільки одна розмова, яку хотілося б відтворити з «живою» Альфонсіною Сторні – про її «квадрати й кути», про людей із «квадратними душами» та її «квадратну сльозину», а також про «Божих паразитів» – речей і людей. Гадаю, ця розмова могла би бути куди цікавішою навіть за найвідвертіші діалоги про кохання.