преса

Автор: Ольга Бедрик
Видання: Друг читача, портал

Метелик і левиця

http://vsiknygy.net.ua/review/6115/

З цією поеткою я би хотіла познайомитися. Випити духмяного трав’яного чаю або міцної чорної кави, поговорити про те, якими дрібними деталями сповнений світ і якою тонкою буває шкіра, коли кохаєш. Я уявила собі Альфонсіну Сторні в образі художниці Марії-Елени з фільму „Вікі. Крістіна. Барселона” Вуді Алена – вродливою, незбагненною, пристрасною, демонічною, шалено талановитою, Клеопатрою та Пентесілеєю в однім обличчі, жінкою, яка здатна бути водночас «метеликом журбенним» і «левицею жорстокою». Словом – Жінкою, таємничий образ якої в усі часи плекали найгеніальніші з поетів.
Між іншим, я недаремне згадала Клеопатру й Пентесілею. Саме ці два жіночі образи чи не найбільше хвилювали літераторів, дарма якою мовою вони писали – чи то німецькою, як Генріх фон Клейст, чи то французькою, як Мішель Лейріс. Лірична героїня Альфонсіни Сторні прагне поєднати в собі чари обох жінок: «убивчо» кохати, так, щоби «твоє серце для мене – як живиця, / люблю тебе до смерті; у нестямі / під чорними змогла би небесами / пожерти твоє серце, мов левиця»; а відтак – «вмерти під вечір безхмарний, / під сонцем щедрим, / щоб у великім жасмині зродилася біла гадюка, / яка солодко, ніжно вжалить мене у серце». Та найголовніше – кожна з цих жінок здатна кохати: чи то нестямно, коли вишукана метафора «трунку», якою літератори з часів Шекспіра огортали пристрасний поцілунок, ставала по-справжньому отруйною правдою («Помстилась я не оружжям, / знайшла йому гіршу смерть: / так солодко цілувала, / що серце розбила вщерть!»); чи то ніжно, стримано й покірливо, як непримітна «квітка, що згубилась десь поміж комишами», і її не помічає об’єкт її почуття. Утім, яким би не було чергове захоплення ліричної героїні – фатальною пристрастю Пентесілеї, а чи владним почуттям Клеопатри – в кожному з віршів аргентинської поетки вчувається сміливість щоразу сприймати кохання по-новому, без розчарувань і спустошення, брати любов як безцінний дарунок життя: «Кохала до ридань, ледь не до смерті. / Кохала до зненависті й до сказу, / і все ж чекаю на любов щоразу…» Саме в цьому вмінні «жити кохаючи» й «кохати живучи» я й віднаходжу поетичний первень Альфонсіни Сторні. Її вірші, позначені рельєфною образністю (літературознавці сказали б – «імажинізмом»), пахнуть ружами, сонцем і весною, радісно дихають «життєвим поривом» Анрі Бергсона в час, коли багато сучасників Альфонсіни (маю на увазі насамперед європейців, які жили й творили в міжвоєнний період) захоплено оспівували смерть, занепад і нудьгу.
Що ж, кажуть, із поетами й письменниками знайомляться через їхні тексти. Кажуть також, що поет не розповість про свої вірші більше, ніж він уже написав у римованих (або ж не римованих) рядках. Хай там як, а я все-таки зварила собі смачної аргентинської кави. І по ста двадцяти сторінках «вибраного» лишилася тільки одна розмова, яку хотілося б відтворити з «живою» Альфонсіною Сторні – про її «квадрати й кути», про людей із «квадратними душами» та її «квадратну сльозину», а також про «Божих паразитів» – речей і людей. Гадаю, ця розмова могла би бути куди цікавішою навіть за найвідвертіші діалоги про кохання.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій