преса

Автор: О. Веретільник
Видання: Сайт www.ukrlit.vn.ua

Роман Л.Кононовича

Роман Л.Кононовича "Тема для медитації" як художня реконструкція української історії XX століття
О. Веретільник,
магістрантка факультету філології та журналістики
Черкаського національного університету
імені Б. Хмельницького
http://www.ukrlit.vn.ua/article1/1459.html

Світовидча система представників античного світу ґрунтувалася на впевненості у тому, що лад у хаотичному Всесвіті охороняють Мойри — богині долі. Так, Клото (Прядильниця) пряла нитку людського життя. Лахесіс (Дарувальниця) вела людину крізь мінливості долі; Атропа (Невідворотна) перерізала нитку, коли наставав час людині змінити земний світ на похмуре царство Аїда. Невідповідність такої символічної міфологізації етапів присутності людини у світі літописові історичних подій потверджує, зокрема, минувшина української нації. Справді, період існування етносу в умовах тоталітарної імперії вносить свої корективи до формування буттєвого виміру. Повертаючись до нашого міфу, відзначимо характерні відмінності між ідеальною картиною світу (представленою античними віруваннями) та реальним життям: епоха історичної несамостійності українського народу істотно обмежила функціонування Дарувальниці (що мала б оберігати людину під час болісного метання останньої темними коридорами буття), надавши перевагу Невідворотній (місія богині смерті тиражувалася мільйонними накладами), і, як наслідок, поступово знижувалася самовідтворююча здатність богині Прядильниці.
Озираючись на пережитий часовий відрізок, суспільство відчайдушно намагається віднайти втрачені грані усвідомлення себе як творця вічності й хранителя історичної пам'яті. Масово створюються "Книги Скорботи" зі списками імен загиблих від репресій комуністичної доби, але усі зусилля зводяться до перетворення найтрагічніших сторінок історії України у скелет мертвої статистики. Сакралізуючи імена знищених системою людей, вивищуючи трагедію на рівень культу збайдужіння, рідко намагаємось бодай спробувати осмислити факти минулого нації. Саме тому в контексті тотального забуття і відвертої байдужості роман Леоніда Кононовича "Тема для медитації" видається особливо актуальним серед потоку розважальної літератури. Безперечно, твір є біографією епохи. Автор використовує прийом документалізму, щоб повернутися до вже списаних суспільством подій XX століття. Цікавими є висновки Д. Стуса: "... на відміну від більшості наших так званих постмодерністів, Кононович не займається конструюванням, не будує своєї прози "під Камю" чи ще під когось чи щось. Він просто пропускає через себе історію й перетворює її в текст. Я думаю, що це один із перших серйозних епічних романів у всій українській літературі взагалі" [7, 10]. Л. Кононович реабілітує пласт історії етносу.
Аналізуючи твір, вже з перших сторінок натрапляємо на один із запропонованих автором художніх документів, що надають характеристику історичній добі, — ніби вирваний з потоку свідомості спогад: сльотава зима, Різдво, сім'я за столом заводить колядку, маленька дівчинка дивиться у вікно на грязьку, розбиту дорогу, на єдину втіху очей — червону калину; аж раптом — бачить людей, що йдуть шляхом, валом валять, "сунуть, неначе повінь". І дивно щемко зробилося дитині: "Бач, думаю собі, така негода надворі, а вони — йдуть! Куди ж це вони йдуть... куди ж вони йдуть, ці люди?.." [4, 8]. В цьому епізоді розкодовується стан суспільства: люди, що йдуть у "таку негоду" по грязькій дорозі, і ті, що дивляться збоку, в теплій хаті, чекаючи поліпшення, тішачись поглядами на червону соковитість калини (що одвічно була символом-кодом української нації) як на омріяне сподівання прийдешнього майбуття.
Гортаємо сторінки роману. Цікавий епізод, коли хлопчик йде селом з бабусею. "То була епоха, коли в космос полетіли перші ракети, коли один політик заявив, що за двадцять років побудує нам комунізм, коли всі чекали, що ось-ось і на Марсі зацвітуть яблуні, — тож радіо без кінця горлало й горлало пісню, котра починалася словами: "Главное, робята, сердцем не стареть!" і т. п. А я все не міг уторопати: що ж це воно за главниє ребята й чого їм не можна старіти?" [4, 19]. Баба довго мовчить, а потім наказує хлопчикові не слухати ту балаканину: то недобрі люди, "одне слово, паразіти!". Надзвичайно тонко й іронічно переданий настрій епохи, що кричала на площах барвистими транспарантами, кудись все спішила, щоб потім, пізніше, зрозуміти, що нікуди не встигла.
Герої Л. Кононовича (отаман Лелюх, Юр) своїми поглядами на історію нації виявляють суголосся" з думкою дослідниці М. Рудницької, яка висловлювала міркування про те, що у проблемах української державності винен сам народ: він повинен був відстояти, цитуючи І. Франка, "хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі" ("Ото якби ваше покоління не волам хвости крутило, а комуняк різало, то зараз усе по-іншому було б! — понуро буркнув Юр. — А то проспали свою долю, а воно тепер і нам окошилося!", і також слова баби Лепестини: "А казав же ж отаман Лелюх... Хлопці, каже, ви ж не одсидитеся дома — вони самі до вас прийдуть і все позабирають! Не послухав ніхто..." [4, 103]).
Нашу увагу привернув описаний в романі епізод на базарі, коли кілька заводіяк вчинили лемент: "тікайте, люди добрі, до Дніпра! До Дніпра! " Народ,переляканий тим страшним ревом, тікає: "... старці базарні (зачучверіле, нужденне, так і диви, що от-от Богу душу оддасть) на рівні схопилися та через отой двометровий паркан як махнуть... Лиш торби мликнули!.. Всі збилися в купу. Люд колотився й ліз один на одного. Хто впав під ноги, з того зробили криваве місиво..." [4, 186] (Далі посилатимемось на це джерело). А тим часом призвідці такого переляку спокійно навантажили собі базарні вози ковбасою, цибулею, лантухами пшона. Словами учасника тієї колотнечі автор робить сумні висновки про український народ: "... от се й правильно! бо дурним так і треба! бо дурного і в церкві наб'ють, а не те щоб! адже перш ніж тікати, да на голови лізти, та душить один одного, як навіжені, —- хоч би стала яка скотина: а що ж се за рейвах? а що за лемент..? а головне, — от чом до того Дніпра бігти, питається?! Але, мабуть, правильно про наш люд у всенькому світі кажуть: великий мов ломака, — а дурний мов собака!" (187).
У романі представлені й історичні факти, що потверджують антицерковну політику радянського уряду в Україні, силами якого здійснювався план масового знищення культових православних споруд. Загальновідомим є те, що жертвами такого варварства стали видатні пам'ятки церковної архітектури України, зокрема: Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря, церква Успіння Богородиці у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві (нами перелічені лише найзначніші втрати українського зодчого мистецтва: у сталінську "безбожну п'ятирічку" було знищено сотні церков у різних регіонах держави, крім того, тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на заводи, склади, кінотеатри). У романі "Тема для медитації" ця сумна сторінка історії нації представлена у спогадах героя Юра: "Він заплющив очі й знову побачив, як вони з бабою ідуть попри церкву, котра стоїть посеред вигону, висока і стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, котре в'ється зокола, і коли дивишся на неї здаля, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует. "Бабо, а що це таке?" — вражено поспитався він, задираючи голову. — "Церква свята, дитино!" — "Це в ній Бог живе, еге?" — "Атож!" — "А чого ж вона дошками забита?" — Баба перехрестилася на золоті маківки. — "Бо вони, дитино, думають, що Бога немає... а самі ракети в небо посилають, щоб подивитися, чи він там де не заховався!" (37).
На нашу думку, такі дії партійних активістів щодо впроваджуваної режимом антирелігійної політики можна пояснити з точки зору філософії буття: атеїзм для них — втеча від страху (перед обличчям смерті та очікуванням обіцяного релігійними віруваннями порогу потойбіччя). Саме тому діячі більшовицького механізму беззастережно приймають нові ідеології, окрилені вірою у всесильність комуністичної системи, що обіцяє контролювати всі сфери буття, в тому числі й духовний вимір, пропонований християнською мораллю. Тобто, можна говорити проте, що на історичних терезах страх перед репресіями режиму у світосприйманні представників епохи переважував страх перед Богом (репресії — фактор реальності; Бог — знецінений міф), а, отже, людина вибирає сильнішого, на її думку, покровителя. На цю проблему під дещо іншим кутом зору нам пропонує подивитись герой роману "Тема для медитації" Юр. Він робить висновки про надзвичайну патологію поведінки партійних активістів, що викликана психологічними відхиленнями на ґрунті "невтамованого статевого потягу".
Повертаючись до здійснюваної в роки комуністичного режиму антицерковної політики, доцільно згадати думку В. Пахаренка: "Тоді не просто руйнували храми, мордували священиків, спалювали на вогнищах старовинні ікони та книги — розчавлювали, спопеляли споконвічну народну віру в духовність, у добро... Згоряли старі боги, а в лютім полум'ї поставали нові комуністичні ідоли" [5, 74]. Нові ідеології сприймалися людьми неосмислено; ці штампи, стереотипи, однак, міцно вкоренилися в глибинах суспільної свідомості, викликаючи імпульси мотивації до керованих системою дій. Нашу увагу привернув епізод у досліджуваному творі: головний персонаж Юр, здійснивши "крамольний" вчинок (хильнувши зайвого, надягнув на держак від прапора відбиту від бюста Леніна голову, що, до речі, непотребом перекидалася за сценою в сільському клубі, і бігав з нею), потрапив на засідання педагогічної ради школи як антирадянський провокатор. На цьому судилищі особливо цікавою в контексті розгляду проблеми є полум'яна промова вчительки фізики: "Товариші, — її голос аж захлинувся від обурення, — та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу — і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, — а то в мене рука на свою кров не підіймається!" (73).
Л. Кононовичем у романі відображена і тема голоду 1933-го року. Як зізнається автор, йому на початку 90-х років глибоко в пам'ять запало висловлювання про те, що ми повинні зробити все, щоб через сто років не сказали: у 1933 році на Україні був голод, померло 7—8 мільйонів душ. Голодомор став "страхітливо-переломним часом української історії, після якого вона у своїх життєтворчих зусиллях пішла "вниз": була підірвана не лише біологічна, вітальна, соціально-творча, а й інтелектуальна сила нації" [2, 48]. Геноцид українського народу спричинив значні демографічні втрати. Села безлюдніли. Живі не мали сили ховати мертвих. Р. Конквест подає відомості про те, що в деяких селах брутальні бригадири наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту. Подібний випадок описаний в романі "Тема для медитації" — уривок з автобіографічної розповіді жінки, яка пережила той страшний рік. Тоді од голоду вимерла вся її родина; вона, тоді ще дитина, повзла вулицею, вигризаючи бур'ян під тинами. Потім її підібрав Гордій-трупар, щоб одвезти на цвинтар. Крім дівчинки, він віз ще й свою куму Килину. На кладовищі Гордій стягнув Килину з воза, кинув у яму і став засипати землею. Жінка вже не могла говорити, тільки одгортала землю з обличчя. Гордій кидав, а тоді каже: "Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!." Та землю на неї, землю, — а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була" (127). Дитині пощастило більше, ніж кумі трупаря: ішли мимо дві молодиці та й забрали у нього дитя. Дівчинка вижила в той голод, виросла, а перед війною вступила в учительський інститут: "Нас там заставили вивчати вірш Тичини "Партія веде":
Всіх панів до'дної ями,
буржуїв за буржуями,
будем, будем бить!
будем, будем бить!
Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима — і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб,., і тая Килина сердешна, котра з останніх сил вигрібається із землі..." (127).
В романі "Тема для медитації" — у вигляді спогадів Юра — ретроспективно подаються події доби "хрущовської відлиги", а також отруйне болото сімдесятих. Герої твору — Чумак, Юр, Леляна — як представники української інтелігенції, брали участь в протистоянні духові тоталітарної держави. Великого значення набув у контексті руху опору самвидав, до якого долучалася інша заборонена література: твори нереабілітованих письменників 1920-х років, націоналістична література, наукові праці української діаспори. Великий резонанс викликала поява у самвидаві щоденника В. Симоненка [3]. У тексті твору є згадка про працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", текст якої свого часу став ідейним маніфестом покоління. Автор цієї праці надзвичайно точно діагностував хворобу доби, суспільства. "Грані кристала" І. Дзюби тисячі молодих сердець сприйняли як зречення. Проте автор цієї праці — належним чином непоцінована нами особистість: маючи гуманізм за основу світовидчих позицій, він вірив у можливість порозуміння з системою, що чавила людей вільної думки.
Таким чином, використовуючи прийом історичного документалізму, пропускаючи через призму авторського бачення буттєві реалії XX століття, Л. Кононович реконструює історію України.
Література
1. Даниленко В. М. Сталінізм на Україні: 20 — 30-ті роки. — К.: Либідь, 1991. —344 с.
2. Дзюба І. М. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна. — К.: Криниця, 2003. — 144 с — (Сер. "Моя книгозбірня").
3. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років. — К.: Либідь, 1995. — 224 с
4. Кононович Л. Тема для медитації: Роман. — Львів: Кальварія, 2005. — 272 с
5. Пахаренко В. Віті єдиного древа: Україна Східна і Західна в апокаліпсисі XX століття. — Черкаси: Брама-Ук-раїна, 2005. — 304 с
6. Поліщук В. Т. Вінок лавровий, вінок терновий. Репресовані письменники Черкащини. Статті, нариси. — Черкаси: Брама, 2000. — 128 с.
7. Скиба М. "Тема для медитації". Ексклюзив // Слово Просвіти. — 2005. — ЗО червня — 6 липня. — С 10—11.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій