преса

Автор: Валентин Корнієнко
Видання: Слово Просвіти, газета й портал

ОБІЗВАВСЯ КОЗАКОМ, або НАШ АНАТОЛЬ ПРУСТ

http://www.slovoprosvity.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2459:ОБІЗВАВСЯ%20КОЗАКОМ,%20або%20НАШ%20АНАТОЛЬ%20ПРУСТ&catid=40:Абетка%20відомих%20імен&Itemid=56
32 (513), 13-19 серпня 2009 р.
понеділок, 03 серпня 2009

Кожен, хто знав Анатоля Перепадю, мабуть, погодиться, що був він великий оригінал, відмінний від решти письменницької братії, загалом статечної, солідної й небайдужої до того, яке враження вона справляє.
Часами він скидався на велику дитину. До останніх днів не розлучався з дитячими звичками: почувався, як свій, серед малечі, залюбки, із сяйними очима і веселим сміхом вовтузився з нею на підлозі, носив її на коркошах, із запалом, забуваючи про все на світі, віддавався спільним забавам. На дозвіллі не держався хати, гасав на велосипеді по Русанівці й околицях, не поминаючи й Осокорків; одним із перших, ще напровесні, починав купальний сезон; розіславши на пляжі ряднинку, з чужомовними словниками в руках, смажився на сонці й навіть величав себе “пляжною людиною”; почережно з Емілем Хоменком — перекладачем Дж. Лондона, М. Твена та В. Фолкнера — ловив вітер вітрилом, ковзаючи на віндсерфінзі по Тельбину, або плавав на збірному вітрильнику по Дніпру; міг прибути до видавництва чи журналу “Всесвіт” на спортивному ровері й з’явитися в коридорі в повному велосипедному риштунку, в кашкеті й куценьких облепистих штаненятах, трохи не по-сороміцькому блискаючи скульптурними коліньми та не менш скульптурними, засмаглими і м’язистими голими литками. Взимку серед малих ковзанярів на хокейному майданчику в дворі чи на замерзлому каналі коло мосту мигтіла і спортивна Анатолева постать — на ногах “дутиші”, у руках ключка. Досить легковажно, по-молодіжному одягався він і літньої пори: кросівки чи сандалі на босу ногу, жодних головних уборів, футболка, джинси чи шорти.
Жило в його особі й щось таємниче. Надвечір я не раз бачив свого сусіду у військовій гімнастерці. Була вона на нього великувата, ще й приношена добряче, а все ж він не розлучався з нею чи не все літо.
І як же контрастував з буденним образом Анатоль у європейському костюмі! Тоді мов якими чарами виходив наяв увесь шарм, аристократизм його письменницької душі, достоту райдужний метелик випурхував із лялечки! Особистість Анатолева наче набувала свого правдивого, належного до світу обраних, формату. Та це бувало дуже рідко. Його смертельно нудив офіціоз. І в цьому теж було щось від щирого, розхристаного, ще не застебнутого на всі ґудзики хлоп’яцтва.
Не вгасав у ньому й дух студентського братства. Треба було бачити, як він, схожий на такого собі вічного бурсака, сяяв і цвів, опинившись в “Енеї” за одним столом з однокурсниками — М. Сомом, Ю. Ячейкіним, А. Шевченком, В. Лігостовим, як органічно вписувався у коло однокашників!
А первозданна свіжість, пронизливість артистичного його бачення, яскраво індивідуального бачення, ще не замуленого віковими наносами, побудованого на найпарадоксальніших, нерідко гумористично забарвлених асоціаціях, напрочуд упізнаваних, але приступних окові лише небожителів, як-от: Микола Гоголь, Григір Тютюнник, Ліна Костенко чи Богдан Ігор Антонич!
Мав він незрівнянний хист дивуватися гожій красі рідної мови, що відкривалася в несподіваних поєднаннях знайомих слів (“люте горе”, “тяжко сердитий”, “вовчої сучки син”), геніальній парадоксальності й людинознавчій проникливості приказок та прислів’їв (“Під бузком кудкудаче, а в кропиві яйця несе”, “Коли смерті не одперти, хай умру нажертий”, “Пішли наші вгору — по їденці на мотузок”, “Тонучий і за бритву хопиться”), екстравагантній, аж до сюрреалізму, метафоричності фразеологізмів (“пришити квітку”, “полатати боки”, “полічити ребра”, “дати березової каші”, “гадючку вкинути”, “ногами вкритися”, “грудки лічити”, “дати гарту”), здатності слова засвітитися новою гранню (“снасть” — скелет, “геть” — зовсім) тощо. Як дитину цяцьки, його магічно вабило все екстраординарне, дивоглядне, яскраве, незаяложене.
Певна річ, екстравагантність Анатолева, що виявлялася як у його манерах, так і в літературних смаках, не могла не видаватися дивацтвом, чимось несерйозним.
Та ба, винесена в чистому вигляді ще з весняної пори життя, вона в незбагненний спосіб сполучалася в нього з гартом зрілого мужа. З молодого молоду і до схилку віку Анатоля не полишала неприборканна жадоба незалежності, що часто-густо не вважає на умовності, етикет чи неприйнятні для себе авторитети і звіряється тільки на власні мірки, смаки та вподобання, а найпаче в царині літературній. У нього вона невід’ємна від українського індивідуалізму чеснотливого селянина-трудівника.
Прикметно, що незалежністю своєю Анатоль не поступився і за найлихіших для себе часів дисидентства після звільнення з видавництва “Дніпро”. Замість влаштуватися десь чорноробом (сторожем чи вантажником тощо), він і далі порав улюблене літературне поле, те, що обрав для себе сам, — щось перекладав для шухляди, щось для заробітку. У пороховому диму, спираючись лише на вузьке коло друзів, і далі не переставав торувати власний шлях. Зрештою з життєвої битви проскрибований перекладач вийшов, як відомо, увінчаний лаврами.
Звідки ж у нього така подиву гідна опірність ворожим стихіям? Може, це феномен нелегкої долі дитини війни, коли Анатолеві, напівсироті, довелося заступати з братами полеглого на фронті батька? Гадається, вирішальне тут інше: сонячна життєствердна просвітленість, дарована йому чи не з ласки Божої!
Він чи не вгадував заздалегідь, ведений непохибною інтуїцією, грядуще царство світла. Очима серця бачив протиприродність зла і тимчасовість його тиранії. І з височини своєї просвітленості, випереджаючи події, з самого почину свідомого життя почувався переможцем і діяв як переможець.
Згадується один нібито й дрібний, але вельми промовистий епізод. Ще в “юні дні, дні весни” ми з Анатолем, на той час редактори видавництва “Дніпро”, сповнені молодечого запалу й наївної віри в те, що в письменстві для нас немає нічого неможливого, завзялися написати роман. Якось, гуляючи Гідропарком, захопилися балачкою і самі незчулись, як залишили станцію метро далеко позаду. А коли схаменулися, то виявилося, що згайнували чимало часу, запланованого на “Симпліціуса” (так звалося наше творіння). А мережано його у верболозах на Русанівці, де мешкав Анатоль. Що почати? Вертатися до станції метро — далеченько. Тим часом жадана Русанівка просто перед нами — на тому боці широкого Дніпровського старика. І тут (о, в цьому був весь Анатоль!) в очах йому затанцювали веселі бісики. “Дістанемося вплав!” — рішуче вигукнув він і почав швидко розбиратися. Уплав, то вплав, подумав я, а як же одяг? Не лишати ж його в Гідропарку? Черевики можна позв’язувати шнурками, а вбрання згорнути в клунок і те все тримати в одній руці, щоб не замочити. Сказано — зав’язано! І ось ми вже серед хвиль — пливемо бука, несамовито, з подесятеренною енергією працюючи вільною рукою й ногами. Але моєї вправності досвідченого плавця стало тільки до середини рукава: відчув, що видихаюся. Серце шалено калатало, я задихався, в роззявленого рота вдарила хвиля, я ковтнув води… і тільки-но подумав, що ще трохи — і я, вибившись із сил, піду на дно, як рука з манатками, випереджаючи події, самохіть шубовснула у воду. Охоплений пекучим соромом, я зирнув уперед і побачив ген далеко Анатолеву круглу русяву голову і високо піднесений над нею, чисто тобі гетьманська булава! — клумак. Ще мить — і мій видавничий колега вже стояв на березі, скептично споглядаючи мої водяні еволюції, — добре, хоч одягу й черевиків я не випустив із судомно зціплених пальців!
Щоб залагодити якось свою ганьбу, я, щойно ступив на берег, поспішився спитати: “Ти що, це вже не вперше?” — “Ба ні, скільки плаваю, завжди гріб обома”, — безжурно відповів Анатоль, співчутливо дивлячись, як я виливаю воду з черевика.
А все було дуже просто: він діяв апріорі як переможець, і це давало йому додаткову фору. В єдиному звитяжному пориві він, мов на крилах, перелетів Дніпро!
Одначе мій друг поводився як побідник не тільки тому, що чувся вже нині таким, а ще й тому, що керувався інтуїцією покликаного розбити лихі чари, магію зла, усією своєю долею створити прецедент звитяги українського духу! І, схоже, він знав, що свого доскочить, що дочасно не вибуде з гри. Тож і чинив завше певно і безоглядно.
Народжений переможцем, тлумач “Нічного польоту” Сент-Екзюпері, проте, усвідомлював, що без взірцевої організованості й самодисципліни, без залізного режиму не уникнути поразки, тож повсякчас, невпинно і неухильно виконував визначену для себе програму життя. Він уміло розподіляв час між розумовими і тілесними навантаженнями. Головне було вивільнити якнайбільше годин для творчості й спорту, речей, однаково йому любих і приємних. Анатоль був ворог усякого неробства.
Ось чому знаходив час не тільки для виконання щоденної норми, а й для читання, телевізора, переслуху “ворожих радіоголосів”, футбольного уболівальництва тощо. Анатоль був людина культурна, з широкими запитами, інтелектуал! (Часом він жартував, що всі письменники — “здорові егоїсти”).
Леонід Череватенко дуже слушно охрестив Анатоля “монахом і пересмішником”. До цього можна додати, що іронія його була радше зичлива, поблажливо-добродушна, бо диктувалася не зверхністю, а реалістичним підходом.
Одначе про найзаповітніше — мотивацію свого життєвого стилю сам Анатоль загадково мовчав, і все вищесказане — радше здогади. Хоч з уст його нема-нема, та й злітало: “Я — візіонер! Україна буде квітучим садом! Уживана від мене мова — для майбутніх поколінь”. Так, зокрема, висловився Анатоль у Тернополі в розмові з перекладачем Тютчева, Єсеніна, Норвіда, Словацького й Буніна Романом Ладикою.
…Одержимість перемогою, либонь, сягнула апогею у роки роботи над перекладом Марселя Пруста. Що до неї А. Перепадя готувався чи не з первого молоду, свідчить бодай те, що він запасався польськими і чеськими перекладами всієї Прустової епопеї впродовж десятиліть — саме тими чужомовними її версіями, якими я як редактор згодом вивіряв Анатолеві тексти, перекладені українською. Та й перекладав він не з першого-ліпшого видання, а з останнього академічного, найдостотнішого, збагаченого новознайденими, раніше не публікованими текстами. (А отже, лихо не без добра: український Пруст, хоч і вийшов, сказати б, “у свинячий голос”, — найповніший нині переклад славетного француза!)
Знані були Перепаді й забобони, пов’язані зі спробами пересадити М. Пруста на чужий ґрунт: нікому з тлумачів епопеї “У пошуках утраченого часу”, як і самому авторові, не випало щастя милуватися повним комплектом її томів. Лишилася безверхою спорудою і російська інтерпретація незрівнянного поета в прозі. І все ж А. Перепадя зважився на подвиг. Том виходив за томом, лишилося два…
Аж ось…
Спершу лихо побило редактора. Хтозна, чим би все скінчилося, якби мене не знайшли на Русанівському мосту без пам’яті з черепно-мозковою травмою, струсом мозку та перебитим кульшовим суглобом двоє молодиків і, очутивши, не занесли додому. Та вже згодом, лежачи в гіпсі у себе в кабінеті, я відчув приплив дивних веселощів і збагнув, що ходитиму… З часом я став ходити, а згодом… і бігати. Чи не тому, що тривале спілкування з Анатолем і в мені пробудило інтуїцію.
Та це ще не кінець оповіді про злі чари. Перш ніж я став на ноги, Анатоль якось прийшов із геть потовченим обличчям і пообдираними руками. Виявляється, переїжджаючи поночі на велосипеді залізничний міст, він ускочив у бакай, і, наразившись на кермо обличчям, гримнув додолу. Втім, садна загоїлися, і шкіра набула попереднього вигляду. “Чи ба, як ти швидко регенерувався!” — вигукнув я з ліжка, негоден стримати захвату. А коли за півроку я вже міг обходитись без костурів і завітав до друга, то його дружина Галя тяжко мене зажурила сумною звісткою: Анатоль у лікарні з інфарктом. Поїхав уранці кататись на велосипеді, дорогою йому стало зле, але він, замість негайно викликати швидку, долаючи нестерпний біль у грудях — о Анатолю, як це на тебе схоже! — довів машину пішки аж до свого дому, втяг її у ліфтову кабіну, піднявшись угору, вкотив у хату, поставив на балкон, і, білий, як крейда, прошепотів: “Галю, помираю, викликай швидку…”
Але й цим разом щось перекапустило фатальний сценарій. Коли ми з Галею прибули в лікарню, Анатоль уже не лежав на ліжку, а сидів скулиніг, як Козак Мамай, і, побачивши нас, якось ніби знічено заусміхався. Я теж пережив дуже складне почуття: палата для інфарктників наче принижувала Анатоля, зазвичай оточеного у моїх очах ореолом людини, не вразливої до мінливостей долі. Та обопільна ніяковість швидко розвіялась, і за хвилю ми вже походжали разом у лікарняному “патіо”. Інфаркт виявився легким.
Може, когось така лиховісна засторога і спинила б, але не Анатоля.
Згодом були Рабле, Монтень, Петрарка, Паскаль.
Поминаючи загиблого батька, Анатолів син Олекса висловився афористично: “Він помер, як і жив, на лету”. І це свята правда. Анатоль зустрів свою смерть на швидкісному велосипеді, який чи не все життя мчав його до високої мети. Але вже потому, як звершив свою місію: із переможця апріорі став переможцем де факто.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій