преса

Автор: Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ
Видання: Дзеркало тижня, газета

Хто у світі найстрашніший

http://www.dt.ua/3000/3680/67470
№ 40 (768) 17 — 23 жовтня 2009

Минулими теплими місяцями деякі українські видавництва вирішили налякати вітчизняним продуктом усіх бажаючих. Не останній за впливовістю та екстравагантністю літературний діяч Володимир Єшкілєв оприлюднив свій черговий езотерично-авантюрний роман. Дуплетом вигулькнули дебютні книжки однаково самовпевнених Назара Крука і Сергія Лободи — обидві про природжених убивць. Виявилося, ці артефакти творчої діяльності викликають магічний побічний ефект: якщо невтаємничена людина прочитає всі три, то почне жартувати про письмаків, що покрали один в одного з десяток ідей і наввипередки побігли до друкарні. В руках же небайдужого це — досить тривожний відтинок кардіограми, яка підтверджує вікодавню українську літературну битву з потойбічним злом.

Мета i засіб

Живописання фантастичних жахів здавна слугувало лазівкою для обговорення жахів реальних. Відомий майстерний хорор Айри Левіна «Дитина Розмарі» насправді був майстерно замаскованою соціально-релігійною сатирою. «Король контркультури» Чак Палагнюк сьогодні суто символічно надає форми жахливчиків своїм ескападам у бік суспільства споживання. Юрій Андрухович жартома назвав свою гротескову «Московіаду» «романом жахів». Якщо у вас під рукою лише бібліотека витриманої вітчизняної класики, для прикладу придасться «Мертвецький великдень» Квітки-Основ’яненка: окремі епізоди цієї гуморески передують нинішнім голлівудським кліше, що утворилися з найдієвіших прийомів кінохорору.

Сьогодні стається переважно навпаки — темний жанр паразитом присмоктується до соціальних проблем, щоби виправдати своє животіння, або грається ними, ніби в буриме. Так Томас Гарріс, поєднавши тези ніцшеанської філософії, невеличку iдейку значущого італійського письменника Луїджі Малерба та відомості про два-три моторошні кримінальні випадки, синтезував одного з найкасовіших персонажів трилера — вишуканого людожера Ганнібала Лектера.

Та навіть і такі твори в сукупності своїй містять діагноз епосі. Тривожні сумніви щодо потреби пришвидшувати НТР у 60-ті роки спричинили появу історій про оскаженілі комп’ютери. Випустивши на екрани небезпечнішу за Кінг-Конга Ґодзиллу, японці вчилися уживатися зі споминами про Хіросіму, а тепер у так званих джей-хорорах на кшталт «Дзвінка» скаржаться на урбанізоване життя, яке заступило багатовікові традиції предків.

Говорячи про український внесок у жанр, насправді ми найчастіше виглядаємо можливості врешті виробляти свій конкурентоспроможний вузьконішовий розважальний продукт. На жаль, таким шляхом поки що народжувалися лише трафаретні романи призера «Коронації слова» Олександра Шевченка або ж кіно у стилі національного сорому «Штольня» (копія типового другорядного криваво-маніячного «слешера», з котрої на поталу кон’юнктурі вийняли всі обов’язкові тельбухи жанру та ще й супроводили геть неживою і неграмотною рідною мовою, хоча викладений в Інтернеті сценарій Хорошка і Кобильчука таки свідчить і про правдоподібність, і про сміливість початкової ідеї).

Більш невимушено пішли справи в книжковій серії «Дивний детектив» видавництва «Грані-Т», де встигли відмітитися затяті хорормейкери Наталка та Олександр Шевченки, знаний текстарбайтер Андрій Кокотюха та Олесь Iльченко, чий доробок у цій серії значно адекватніший за його повні маловмотивованого насильства дитячі казки, що виходили в тому ж видавництві.

Дива телепатії

У романі теоретика і герольда Станіславського феномену Єшкілєва розповідається, як у 2004 році весь багатотисячний революційний люд було зібрано на Майдані магічною силою скіфських богів. Назар Крук з дещо скромнішою іронією поєднує «Нічну варту» Лук’яненка з численними телесеріалами про неконтрольованих спецагентів. Сюжет Сергія Лободи — тут чомусь без іронії — це плакат про те, як ранній секс виховує в дитині маніяка-акуратиста. Здавалося б, діапазон неабиякий. Але...

Конспірологічні «Богиня і консультант» Єшкілєва та «Звірі» Крука на своїй першій сторінці видають напівсерйозні діалоги про врятування світу. В Єшкілєва, як у XVII ст., так і в нашому, всі тремтять в очікуванні нездоланного емісара, титулованого Майстром Зброї; в Крука ніхто не годен обійтися без феноменального кілера на кодове ім’я Джокер; у «Шизофренії» Лободи суспільство і наука в розгубленості від перевтілення невловимого душогуба на прізвисько Джек-Різник.

Крукові, певно, жоден добродій не підказав, що з часів «крутого детективу» Гарднера і Чандлера остаточно з’ясовано: найкраще про профі плаща й кинджала скажуть його вороги, суперники та керівництво. Натомість Джокер Крука більшість часу нахвалює свої неабиякі вміння-навички, але дочекаємося ми від нього лише прочуханки трьом п’яницям та кількох холостих пострілів.

Єшкілєв, навпаки, добре знається на тому прийомі. Щоразу, коли стає відомо, що Майстер Зброї ось-ось має наздогнати ворогів Ордену, розповідь стрибає на кілька днів уперед, аби лише post factum читач міг оцінити смертоносність воїна-ката. Але, поки ми дістанемося цих епізодів, доведеться поспостерігати, як шпигуни потойбічних сил та випадкові «пасажири»-неофіти, захоплені віхолою війни тисячолітніх чаклунських ковенів, переймаються порівняннями «кадилаків» з «маршрутними бидловозами» в той час, як самі посеред гірської природи повзають у дорогих костюмах під своїми джипами, боячись вибухівки. В Крука ж ватажки потужної таємної організації без нарікань катаються саме маршрутками.

Найцікавіше, що обидва автори не обійшлися без дитбудинківських дівчат з надприродними здібностями. Джокер жартома і всерйоз називає таких небезпечних для сучасного світу дітлахів «індиго», а для єшкілєвської телепатки це слово взагалі стає власним іменем. Сергій Лобода описує восьмирічного хлопчика, який бачить минуле і передбачає майбутнє.

Здавалося б, діти-екстрасенси, як і діти, в яких підступно оселилася нечиста сила, давно стали загальним місцем фантастично-тривожних творів. Крім відомих за екранізаціями романів «Омен» Зельцера, «Екзорцист» Блетті чи «Дзвінок» Судзукі, варто пригадати, скількох дітей-телепатів змусив побувати в неприємних умовах «король жаху» Стівен Кінг, не рахуючи його ображених, соціально небезпечних дівчат з «Керрі», «Тієї, що несе вогонь» або «Дітей кукурудзи». Певно, це не останній чинник, що змусив Кінгового сина Джо Хілла, автора пречудових хорорів, у більшій частині своєї прози робити носіями зла переважно батьків і вітчимів.

Та й кілька років тому тріумвірат фантастів (Олді, Валентинов та подружжя Дяченків), поєднавши повну чудасій романтичну Україну наших хрестоматій з єврейською містикою, порадував російськомовного читача дилогією «Рубеж». У ній з художньої
деталі в центральну постать поволі переростало чудесне дитя Денниця, владне згубити чи порятувати двійко світів. Не обійшлося і без «майстрів зброї», заклятих бійців — найманого героя з паралельного виміру та черкеського сотника-каббаліста.

Врешті Єшкілєв, Крук і Лобода називають ту могутню силу, що насувається на людей. «Я — пітьма. Пітьма — це енергія», — читаємо в «Шизофренії». Темна, як «темний бік місяця», — невигадливо підказують «Звірі». В «Богині і консультанті» ж припускають, що це — «темна енергія» фізиків.

Недоконаний канон

Нова українська література, що від початку зростала під недоброзичливим російсько-імперським оком у ретельнім відтворенні не лише народної мови, а й в аранжуванні народних сюжетів, часто-густо користалася з легенд, анекдотів та «страховинних оповідань, без яких, — пише Пантелеймон Куліш, — так само, як і без пісень, не буває вечорниць... Пісні й ці тривожні оповідання на селі збуджують душу, без них вона б нікчемно поснула». З оповіданнями про відьом, чортів та привидів відмітилися Марко Вовчок, Михайло Коцюбинський, Богдан Лепкий, Юрій Яновський, Тодось Осьмачка та десятки їхніх талановитих сучасників.

Iван Франко, що назвав «Чортову пригоду» Вовчка кращим оповіданням 1902 року, своїм блідим хлопчиком з оповідання «Терен у нозі» передбачив образи популярних у наш час джей-хорорів (хоча не слід забувати, що самі джей-хорори стоять на давній японській літературній традиції історій у стилі «кайдан» перекладачам: російською так і буде — кайдан).

Творчість маловідомого Олекси Стороженка своїми моральними засадами не надто відрізнялася від згаданих творів, але через байдужість до тогочасних наболілих соціальних проблем та пізнішу малодушну відмову від писання українською Стороженко не потрапив до актуального дискурсу сучасників і випав з уваги нащадків. Якщо ж дивитися на ті часи з нашого євровікна, то побачимо, що й один Стороженків «Закоханий чорт» значно «живіший» і в художніх засобах актуальніший за твори Марка Вовчка, популярності якої автор заздрив.

Може, й правду кажуть, що Стівен Кінг був у захваті від гоголівського «Вія». Та цього заповзятого декоратора смерті (див. його роман «Поза зоною»), певно, задавив би Великий Хлопчик (так зветься велетенська жаба з останнього Кінгового роману «Острів Дума»), якби він прочитав невеличку новелку Василя Стефаника «Сама-саміська». Там численні мухи, що спекотного дня набилися знадвору, відмітившись у кривавій калюжі по смерті хазяйки, розставляють червоні цятки по всій хаті.

Або ось реанімоване Юрієм Винничуком оповідання «Страхи» Івана Гавришкевича. За 36 років до того, як британці вперше прочитали розповідь графа Дракули про його протистояння туркам у Карпатах, татари зі «Страхів» дістаються Карпат і в процесі грабежу випадково спричиняють з’яву упиря. За 60 років до того, як усі герої батька «чорної літератури» Лавкрафта з твору в твір запевнятимуть, буцім сама розповідь про пережите ними ввергне слухачів у безум, вояк у Гавришкевича попереджає: «я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би». За 110 років до того, як Мілорад Павич намітить в оповіданнях манеру майбутнього «Хозарського словника», Гавришкевич використає ті самі прийоми в описі татар.

Коли професор Чижевський у відомій студентам «Історії української літератури» переноситиме «чимале надбання» Олекси Стороженка з погосту пам’яті до її ж музею, він виокремить і цікавий Стороженків ефект «подвійної перспективи», тобто подвійного обрамлення розповіді, що дає змогу по кроку розмивати реальність подій. Але Іван Гавришкевич вдасться до цього ж хитрого методу в тих-таки «Страхах» паралельно зі Стороженком.

Арт-рестлінг

Лауреат премії «Російський Букер-2008» Михаїл Єлізаров, названий новим Гоголем, якось обмовився, що в «містечковій» Україні не бачить жодної можливості для виникнення хорору. Сам він, родом з Iвано-Франківська, увійшов у російську літературу, почавши з поєднання у своїх опусах творчих знахідок Хармса і Сорокіна, але невдовзі зробився відомим своїми страшними історіями, повними геніальної лінгвістичної експресії. Для написання справжньої,
в тому числі й страшної, казки, певен він, українцям потрібна легендарна російська пасіонарність.

Втім, усі його подібні сюжети, за винятком романів Pasternak та «Бібліотекар», не лише цілком можливі в українських реаліях, а й подекуди запізнилися щодо українських аналогів. Початок майстерного у своїй лаконічності оповідання єлізаровського земляка Михайла Яцківа (1873—1961) «Мальований стрілець» передує єлізаровським «Світлим, ясним» з такими самими дивними подіями. Повторювана в експериментально-хорорних оповіданнях єлізаровська ідея «крадіжки очей», що має призводити до втрати вольового фокуса персонажів, нагадує каламбур «Світ за очі. Я віддала свої очі за цей світ» з повісті Тані Малярчук «Згори вниз. Книга страхів», де авторка вправно гралася з фокусом читацької уваги (з тривогою стежачи за неочікуваними у своїй з’яві крихтами інформації, читач і його дедуктивний метод разом з героїнею розчиняються в містичній ірраціональності карпатських місцин).

Жахи тоталітарного характеру постперебудовних соціальних установ у «Сифілісі» та «Шпиталі» Єлізарова з’явилися на 11 і 18 років пізніше за «Піонертабірні оповідання» Олександра Iрванця. Можна ще назвати оповідання «Сатанорій» з вітчизняно-історичного проекту згаданого вище тріумвірату, яке 2004-го спочатку вийшло українською, а згодом — російською.

Тоді ж, під час розмови з Єлізаровим, нам із фотографом Валентином Цурканом щодо російської пасіонарності пригадався «білий нав», безрукий мрець, що часом постає перед героєм «Теми для медитації» Леоніда Кононовича і врешті виявляється протравленим у пам’яті гіпсовим ленінським бюстом.

Але от надприродні малюки з інтернату були в злих єлізаровських «Нігтях» задовго до неповнолітніх екстрасенсів Єшкілєва, Лободи та Крука.

Мамо, де море?

Один персонаж Юрія Андруховича намагався довести, що морські чудиська з творчості хрестоматійного поета Антонича надихали Голлівуд на фантастичні блокбастери. Якщо ж справді про це поговорити, доведеться користуватися лише відступними жартами.

У 1930-х рр., коли соратник Заболоцького і Хармса Ліпавський розробляв дотепну теорію всезагального естетичного жаху, Говард Філіпс Лавкрафт втілював ті самі ідеї в міфології своїх хорорів, зокрема в образі Ктулху, що спить на дні Тихого океану. Пізніше цього здатного на телепатію аморфного бога-чудиська з головою, всіяною щупальцями, використають у своїх творах Роберт Говард, Роберт Блох, Стівен Кінг, Пол Ді Філіппо, Роджер Желязни та безліч російських фантастів. I страхітливий капітан Дейві Джонс зі своїм кракеном у «Піратах Карибського моря» буде саме Лавкрафтовим онуком.

Першим привів Ктулху та богів його пантеону в українську літературу такий видавничий та читацький феномен, як Любко Дереш. Тепер про цей культ у «Богині і консультанті» написав Єшкілєв. Він також запускає на свої сторінки жахливого сухопутного спрута-телепата. Ця тварюка дає йому відмашку поговорити про прадавнє море, що мільйони років тому плескалося на території України. Так само Володимир Діброва розпочинав роман із захоплення тим фактом, що Андріївський узвіз був руслом доісторичної ріки.

Зустріч із сухопутним панцерним восьминогом — єдина бойова сцена, в якій ми Майстра Зброї в дії спостерігаємо он-лайн. Загалом добре, що наші очі відведено від більшості таких сцен, бо Майстер і автор за роботою тут скидаються не на культового нищителя чудиськ відьмака Геральта та його творця Анджея Сапковського, а на совєтську ранкову гімнастику.

На тлі решти хворого на гіподинамію сучукрліту цей галицький постмодерніст із тихими нічними баталіями та загальною установкою «старим тут не місце» є справді цінним гравцем. Але в десятків його героїв нині дуже бідний вибір перспектив: або в жерці, або на цвинтар. «Богиня...» гарно (хоч, може, і ненавмисне) подає разючу пряму пропорцію між духовними екзерсисами та зневагою до життя ближнього свого. Але коли й в епілозі продовжують гинути надцятi герої езотеричних розборок — це вже невдалий жарт. Гадається, Єшкілєв (як і Лобода зі своїми детальними механічними описами всіх розчленувань вікторіанських повій) вдвічі перевиконав домашнє завдання. Є шанс, у продовженні роману, якщо воно передбачене, проголошувана автором критика «відьмократії» втілиться не лише в тому, що за кавалок астероїда всі нові персонажі між собою пересплять та повбивають один одного.