преса

Автор: Юлія КОСІВЧУК
Видання: «Інша література»

Непережита осінь Кожелянка: листи і хокку

http://inlit.com.ua/node/3361

1-го жовтня – 40 днів, як Василя немає з нами...

«У мене проблеми не з серцем, а зі світовідчуттям…»

Недавно одна моя знайома українка, яка зараз живе в Америці, але віддано стежить за літературним життям на батьківщині і, знаючи, що ми товаришували з Василем, запитала мене: «А яким він був за життя той знаменитий Кожелянко?» І тут мене як блискавкою вдарило оте страшне, вжите у минулому часі дієслово «БУТИ», бо я й досі не можу повірити, що Василя більше немає на Землі, що я не зустріну його більше випадково на Центральній площі у Чернівцях (які він щиро любив) чи біля парку Шевченка... Він більше не прочитає свої нові хоку, завзято жестикулюючи пластмасовим келишком із залишками розчинної кави... А я не зможу подарувати йому свою нову збірку віршів, передмову до якої, до речі, Василь написав за два тижні до своєї такої несправедливої і жахливо передчасної смерті...
Я й справді не знала тоді – не знаю й тепер, як втиснути в кілька куцих слів Людину, яка містила в собі цілу низку таємничих світів.
Скажу лише те, що ім’я Василь Кожелянко у мене асоціюється із Бабиним Літом, пізніми яблуками сорту Золотий Ранет, теплим вечірнім садом, котами й псом Тузіком, містикою, вірою в Бога та причинно-наслідковий зв’язок, а також – із завжди щирою і доброзичливою посмішкою.
І, аби не нав’язувати «свою» пам’ять, я вирішила поділитися з читачами уривками з нашого з Василем електронного листування. Гадаю, що його власні слова краще за мене зможуть відповісти на таке непросте запитання: «А яким він був за життя?..»

Листи:

12 вересня, 2007

Радий, що в тебе все добре, що ти на творчому піднесенні і що поки-що не підводить зв’язок. В мене особливих новин немає, крім того, що на землі розпочалася моя улюблена пора року – кінець літа початок осені. Такої пори написалось, до речі, «Вино».
Пейзажі … Просто шкода, що я не став художником, хоча міг, бо малим малював. Ось я пишу тобі листа і дивлюся у вікно. Там – все зелене: сад, трава, кукурудза, але те зелене вже потрохи береться жовтим. Таке тло. А на ньому зухвало виділяється червоне: калина, яблука і – у мене на городі – одна самотня, горда, навіть бундючна троянда. Темно-червона. І майже відразу з’явилося хоку:

Жовто-зеленому серпню
кидає виклик – темно-червоним –
троянда на ім’я Козерог.

* * *

23 вересня, 2007

Над усією Буковиною безхмарне небо. Так, у нас – бабине літо. Поети шаленіють, а люди нормальні просто тихо втішаються життям. Пишу тобі листа, слухаю етнічну музику, бачу як за вікном зелене переходить у жовте, троянди осипались, зате розквітли хризантеми, виноград стає темно-синім, аж чорним... Вчора обривав яблука в т.ч. і чорний ранет, пам’ятаєш? J Коти сплять на даху, пес – у ще густій траві. Якщо десь і є рай, то він має бути десь таким. Посилаю тобі три нові «садово-яблучні» хокку, з яких ти, напевне, здогадаєшся, що в моєму особистому внутрішньому саду не все так тихо-мирно та ідилічно. Але то все мине, а вірші, можливо, залишаться надовше. Напишу, як пройшли наші презентації, що мають бути на початку жовтня.

Увесь огорнутий любов’ю
ти – яблуко у вересневому теплі.
Твій рік. Твоє життя…

Ніч. Упало яблуко.
Зоряне небо розуміє все.
Я тебе любив.

Моє серце, як емблема Юлі:
розірване в один бік.
А в саду – рай. Без Єви.


* * *

30 вересня, 2007

Над цілою Буковиною небо хай вже не таке безхмарне, але все ж триває тепла, світла, лагідна, золота осінь. Новин у мене особливих нема, але не можу Тобі не написати – Твоя пісня про вовка мене схвилювала до сліз, а рядки «Я знаю дорогу на той бік туману…» та «Вовчику, нора у хащі, ми з тобою вже пропащі…» просто щось у мені перевернули. Справа в тому, що недавно я легковажно накаркав собі «непережиту осінь» і, ось, тепер маю… Твоя поезія, без перебільшення, рятує мене.
Хочу похвалитися. Поет Микола Рачук (маєш знати), якому я подарував книжку «Як учив…» сказав, що я у своїх хокку знайшов те, що він шукає все життя: код зв’язку людини зі всесвітом. А як приклад навів вірш, відомий Тобі: «Під небом золотим/ є захід цього світу,/ і там моє серце», написаний дев’ятого січня цього року. До речі, це хокку має два варіанти: у книжці з якихось невідомих мені містичних причин вийшло «є захід цього сонця». Дива. Посилаю ще одне «яблучне» хокку.

Сонце сорту «золотий ранет»
услід за серцем котиться на захід.
Зв’язується розірване павутиння.


* * *

8 жовтня, 2007

Давно не писав, бо їздимо тепер з Пантюком Україною, як поп-зірки, стадіони, звісно, не збираємо, але інтерес у людей до сучасної літератури в т.ч. до поезії є. Сьогодні лише приїхав з Києва, де була презентація в «Смолоскипі» і виступи у Київському університеті. Нас ніяк не покине золота осінь, буває, правда, холодно і йде дощ, але на загал – прозоре повітря, срібне павутиння, багряні дерева… Мені тепер не дуже пишеться проза (новий роман), я пропускаю цей етап свого життя в основному через серце, нерви, кров… І час від часу пишу хоку (які, до речі, мають успіх в Україні), посилаю тобі три найновіші. Думаю, що нічого в цім світі не буває даремно в т.ч. недаремно тиша в ніч дише скрипами…
Якщо ти заходила на www. inlit.com.ua і читала мою анкету, то мала бачити на фотографії мого пса Тузіка, він передає тобі вітання :-).

Серед тисяч ночей – безсонна одна,
Серед мільярдів доль – твоя єдина.
Віч-на-віч з безоднею всесвіту.

Жовтневий світанок - тривожить,
А туман тобі радить, як другу:
Повертайся до себе, старий.

За вікном твого потяга –
Осінь, діти, веселий песик.
Твоя кінцева – самотність.

* * *

17 листопада, 2007

Осінь закінчилася і, здається, я її пережив. У нас холодно, похмуро, чорно-біло, лише хризантеми ще якось тримаються, відповідні й хоку.

Як змерзле жовто-біле кошеня,
Ти гладиш, намагаючись зігріти,
Осінь, яку ти пережив.

Хризантема квітне і не знає,
Що у світі – пізня осінь.
Як це, сестро в фіолеті?

Восени – чорно-білий світ.
На печі – чорно-білий кіт.
Ти – чорний чи білий?


* * *
9 січня, 2008

Я, можна сказати, не святкував ніяк (свій День народження – Ю.К.), мені вже не цікаві застілля і гамірні компанії, але те, що з десяток друзів написали листи, есемески і подзвонили, зізнаюсь, втішило. Бо я хоч і письменник, що передбачає відлюдництво, люблю самотність, але без фанатизму.
З літературних новин: у мене вийшов аудіо-диском роман «Тероріум», готується «Срібний павук». Пишу новий роман.
У нас чудова зима, якої вже давно не було, є трохи снігу, несильний мороз, дерева вкриті інеєм – все просто, як у казці. У мене за вікном – обмерзла, але все ж червона калина і снігур дзьобає теж обмерзлу і теж червону шипшинуJ
За традицією три хоку:

Холодна-холодна тверезість.
Обліплена колючим інеєм
твоя груднева вишня.

Все більше снігу
і все менше болю.
У всесвіті – твій січень.

Подружися нарешті із січнем
і соком калини напиши на снігу:
Червоне – це любов, а біле… теж.

* * *

17 січня, 2008

У мене за вікном обмерзла калина, і така моя душа. Пробач за пафос.

* * *

21 січня, 2008

Привіт, Ю!
Пробач, що я Тебе грузю своїм депресивним настроєм. У мене проблеми не з серцем, а зі світовідчуттям. Я навіть не знаю, як це правильно сформулювати – навалилося все на купу, якісь непорозуміння, тривога неясного походження, сум безпричинний, отаке.
Будь ласка, не хвилюйся за мене, все буде добре. Готується до друку книжка «дефілядних» оповідань, готовий роман «Ефіопська січ», написав новий роман під назвою, поки що, «Діти застою», це якби автобіографічний твір, ну про покоління тим кому зараз 45-50, розумієш, це люди, які зазнали найбільшого в житті розчарування. Зрештою мій головний персонаж, залишає все і йде на пасіку у віддаленому селі, десь під горами, чого я собі, звісно, не бажаю, хоча Бог знає, що буде.
Чекаю Твоїх віршів і хоку.
До зв’язку.
В.К.