преса

Автор: Катерина КОНСТАНТИНОВА
Видання: Дзеркало тижня, газета

Формули телеілюзій

http://www.dt.ua/3000/3680/61733/
№ 2 (681) 19 — 25 січня 2008

Кожен телеканал шукає «формулу успіху». Й очевидно, що успіх «заходу» найчастіше в руках інженерів наших телеілюзій — письменників, сценаристів, які своїми фантазіями занурюють глядача у серіальні пристрасті. Письменник Марина Мєднікова — особистість у кіносвіті відома. Декілька років вона працювала редактором об’єднання «Дебют» на кіностудії імені Довженка. Її ім’я — у титрах багатьох відомих картин. А її книжки активно видаються. Останнім часом одне з профільних занять пані Мєднікової — серіали. Мабуть, вона і є той самий «інженер телеілюзій», котрий щоразу шукає оригінальну «формулу кохання», наповнюючи щовечірнє життя телеглядача ілюзорними пристрастями й несамовитими сюжетами. В її доробку такі гучні фільми як «Сестри по крові», «Тримай мене міцніше», «Чужі таємниці». Про зворотний бік серіалотворчості Марина Мєднікова докладно повідала в інтерв’ю «ДТ».
«Ніхто не знає, що сподобається народу завтра»

— Марино Миколаївно, який сюжет у вас нині «засвічений» на моніторі, над чим працюєте?

— Знаєте, саме тепер я розумію вахтовиків, які качають нафту або валять ліс. Але після виснажливої роботи все-таки повертаються додому. Закінчила ще один марафонський забіг — серіал «Тримай мене міцніше» — й повернулася. Пафосно, але відбиває суть. Є такий літературний анекдот. Зустрічаються два поети. «Ну, як справи? Вчора всю ніч писав, очей не стулив. Про що? Про кохання. І як вийшло? Ух, закрив тему!» На сьогодні я закрила для себе тему писання серіалів. Уже лізуть у голову нові літературні сюжети, сваряться, хто перший. Один — просто першокласний. Ще не знаю, у що виллється — у сценарій, роман, а може, в п’єсу. Про що, промовчу. Все сказане, навіть у повній самоті, самому собі, — миттєво зчитується з аури конкурентами. Не встиг­неш озирнутися, а твою придумку вже хтось записав.

А з найближчого... Пишу сценарій за своєю книжкою «Смерть олігарха». Перечитала — відмінна річ, самій сподобалося. Крім того, стільки нагромадилося неспілкування, нечитання, невідання… Надолужую. Тим більше що моїй чарівній внучці Станіславі вже майже три роки. І на п’єдесталі пріоритетів вона — номер один.

— А чи можна вирахувати формулу успіху довгограючого фільму? Адже навіть багато високобюджетних серіалів так і не дотягують до рейтингових ставок, які на них робилися?

— Це питання сумірне хіба що з вічним: що є сенс життя? Адже відповідь на нього так само темна й неконкретна. Схоже, тепер на ТБ головною фішкою стало готувати їжу. Готують на телеекрані всі — зірки, зірочки, незірки, туманності, чорні діри... Фахівці, аматори й ті, хто просто завітав на вогник духовки. Жонглери ножа й друшляка, віртуози виделки й ложки. Світ схибнувся — така одна велика кухня. Культ жрання. Скільки чого покласти, як приправити, де запекти і як подати. З якнайсерйознішим виглядом, із натхненним обличчям. Намацали животрепетну тему. Ой-ой, які ми, ой-ой! Як же ми досі жили без суфле й волованів із грибочками? Надолужуймо. На додачу до кліпового мислення насаджувати шлунково-кишкове. Чудово взаємодоповнюють одне одного!

— Із цим справді не посперечаєшся…

— Можливо, запитаєте: навіщо це я кажу? Рецепти, звичайно, річ важлива. Без них — ніяк. Коли, у незапам’ятні часи, зароджувався латиноамериканський серіал, куховарська книжка його створення спиралася на трьох китів — кохання, пристрасть, смерть. А кити, своєю чергою, класично стояли на одній великій черепасі — боротьбі за відновлення справедливості. Ось і весь, власне кажучи, рецепт! І дуже точний. Пригадайте, як приголомшила незміцнілі душі радянського народу рабиня Ізаура! Скільки афоризмів внесла в радянське мовлення! Рецепт той же — кохання, пристрасть, смерть, відновлення справедливості. І вже сучасний феномен — Катя Пушкарьова. Знову за тим самим лекалом — кохання, пристрасть, відновлення справедливості. Правда, цього разу — без смерті. Просто в комедіях не помирають. Тут є два питання. Перше зрозуміле: важливо, в чиїх руках перебуває це універсальне лекало, наскільки вміло ним користуються. І друге — непоясненне й досі без відповіді. Беруся стверджувати: що сподобається народу, зі стовідсотковою впевненістю не знає ніхто. Хоч би якою точною вагою зважували кількість солі, перцю та спецій. Інколи, забігаючи на ще один серіал, просто дивуєшся — ні очей, ні з плечей. Ні ступити, ні слова мовити не вміють. А диви ж — рейтинг нормальний і навіть непоганий. Чим гірше, тим краще? Чим примітивніше, тим дохідливіше? Чим більше розжовано, тим легше ковтати? Не хочеться так думати. Я б заснувала приз, особисто від себе. Тому, хто зможе винайти в серіальному сюжеті щось, що виходить за колію, яка йде все по колу й по колу: жінка в небезпеці — психушка, в’язниця, лікарня, кома, амнезія, загублені діти, відновлення справедливості. Волочимося й волочимося цією борозною. Як шахтарські коні. Правда, підозрюю, що у володаря мого призу рейтингів не буде взагалі.
«Технологія іноді придумується на ходу»

— У деяких своїх сюжетах ви начебто переносите бразильські пристрасті ближче до наших вишневих садочків і київських багатоповерхівок. А чим же, на ваш погляд, відрізняється градус імпортних пристрастей від наших?

— Погоджуся на «начебто». Мені взагалі іноді здається, що пишеш одне, а читач сприймає щось інше. Бо мене найменше цікавлять розбірки та інше псевдокримінальне лушпиння. Не можу навіть сказати, що навмисно загортаю у звичний для читача фантик свої враження від життя. Просто хочеться, щоб прочитали до кінця. І разом зі мною спробували зрозуміти, що з нами всіма відбувається. Так би мовити, хто винен і камо грядеши. Розібратися б, хто ти є в наваристому бульйоні сучасної дійсності, яким пригощає нас втомлена від нашої самодіяльності планета. А градус пристрастей не обов’язково позичати у Бразилії або Петербурзі. Градус, на мій погляд, або є, або його немає, незалежно від географії. І хвала тому, хто цей градус здатен донести до читача й глядача, не понизивши. Хрестоматійно: кримінальний сюжет, сюжет про небезпеки життя — найбільш жвава конячка для донесення змістів. Адже хто все-таки супостат — питання з питань. Зробити ж головним рушієм сюжету кипіння пристрастей і гру розуму набагато складніше. Класики це вміли. Добре б зуміти й нам.

— Марино Миколаївно, а яка передісторія вашого сюжету про «Сестер по крові»?

— Одного разу мені на думку спала колізія — жінці багатій і успішній у лікарні перелили кров жінки «з низів», попелюшки. І сестрами по крові стали люди, категорично несумісні у звичайному житті. Здалося, що виникла термопара, яка може дати смисловий і сюжетний струм. Сформувалася група на чолі з продюсером Юрієм Мінзяновим. Ми знайшли кількох талановитих молодих людей у сценарну групу. Сашко Зеленко, Лєна Терешкова, Катя Давидова, Таня Калужина, Оля Боєва — майже всі випускники Київського театрального інституту. Здібні й заведені на успіх.

— І яка технологія, скажемо так, створення сюжету такої мильної опери?

— Технологію й алгоритм роботи над сценарієм ми придумували на ходу: винаходили велосипеди, колеса, порох, папір, знаходили спосіб добувати вогонь і руду. Як ембріони у внутрішньоутробному розвитку, проходили весь цикл переображень і перетворень. Мені довелося йти попереду. Не як Чапаєву на бойовому коні. А як головному автору, творцеві сюжету та образів. Збиралися, обговорювали, медитували, сперечалися, жартували, реготали, ображалися, мирилися... Хороший був час. А тоді здавалося, що ми — в шахті. У глибині сибірських руд. На півроку вилучилися з побуту. Перші серії вже пішли в ефір, а кінець фільму маячів лише в загальному задумі. Полегшало, коли остаточно зрозуміли своїх героїв в акторському втіленні. Акторам серіали теж даються нелегко. Спочатку не бачиш загальної картини, рухаєшся навпомацки. Але настає час, коли все розкладається по поличках і матеріал починає самостійне життя. Інколи герої навіть роблять вчинки, несподівані для авторів. Як писав у листі Лев Толстой — не можу нічого зробити, моя Анна сама проситься під поїзд.

— Але ви свою «Анну» під поїзд штовхали всім трудовим колективом?

— Написання сценарію для серіалу — робота, безумовно, колективна. Чи багато залежить від голов­ного автора? Дуже багато. Але не все. На якомусь етапі до співтворчості долучаються актори. Вони пропонують, придумують, просять, радять і радяться. Вони за такий тривалий термін виробництва зріднюються зі своїми героями, вболівають за них. Клопочуться за них. Лобіюють їхні інтереси. Наприклад, Микола Добринін, виконавець ролі Васька, так фонтанував ідеями, що довелося переосмислити всю роль. І з третьорядної, майже фонової, вона стала просто окрасою серіалу. З багатьма артистами ми розлучалися друзями.

— Як часто ви працюєте над адаптацією інших серіальних сюжетів?

— Тут слід прояснити термінологію. Адаптацією називається робота над придбаним закордонним форматом. Зазвичай за основу беруться сюжети апробовані, успішні у глядачів багатьох країн світу. Так, знаменита Катя Пушкарьова в зарубіжному оригіналі була «Погануля Бетті». Сценарна й продюсерська робота полягає у співвіднесенні, наприклад, латиноамериканських реалій та характерів із нашою дійсністю. Такий «Тетянин день» і багато інших серіалів. Я в таких форматах не брала участі. Ми писали сценарії оригінальні. Від сюжету до образів і реплік героїв — усе наше. Це складно. Чому один фільм іде в ефірі так, а інший — інакше, однозначно не відповіси. Тим більше не хочу оцінювати роботу колег по цеху — зі своїми проблемами впоратися б.

— Ви ж працювали над сюжетом «Тримай мене міцніше», який запустили відразу після успіху шоу «Танці з зірками»…

— Ідея не моя. Вона народилася в надрах «СтарМедіа» й прийшла до мене як даність. Був, на мій погляд, абсолютно правильний продюсерський розрахунок — скористатися інтересом телеглядачів до бальних танців. Підхопити хвилю дуже успішного проекту «Танці з зірками», який витримав уже три сезони. Коло основних образів майбутнього серіалу було окреслене, а сюжет придумала я. Щось вийшло, щось не дуже — це вже для розбору польотів.
«Серіальна Україна працює на серіальну Росію»

— Хто з режисерів, із якими ви працювали (або ще не працювали), вам найближчий по духу? Кому віддали б свій новий сюжет безоглядно?

— Найближчий по духу Тарантіно! А «безоглядно» краще не віддавати нікому й нічого. Потім оглянешся й пошкодуєш. Доля сценариста незавидна й варта співчуття. Крім нього, практично всі творчі працівники — вільні діти ефіру: що написав на полотні, намалював на папері, виліпив з глини, висік у мармурі, зібрав із дизайнерських заморочок, створив на чистому аркуші паперу — тим і явив себе глядачу-читачу. Як оригінал. Щоб дурість кожного було видно. А ми — заручники. Усіх. Продюсера, режисера, оператора, акторів. Запитайте будь-якого сценариста, чи задоволений він остаточним товарним виглядом свого продукту.

— Можна запитати…

— Відповідь відома наперед. Ідеальний фільм складається тільки в голові сценариста. Розумний, витончений, кумедний, сумний. Із Бредом Піттом і молодим Джеком Ніколсоном. Потім подивишся на екран. Бред Пітт… Бувають приємні винятки. Зовсім інакшими, наприклад, я уявляла собі героїв «Сестер по крові». Але кастинг здивував. А потім і покорив. Так, картинка на екрані інша, ніж мені здавалося. Але — мені сподобалася. Згодом я в акторів і закохалася. Практично в усіх.

На чужі мильні опери іноді забігаю. Це видовище — не для мене. Зрозуміло все з півслова. Не критикую колег, нічого особистого, сумна констатація. Потім відстежую пунктирно: чи не придумали чогось новенького? Здається, поки що не придумали. Або я не помітила. А жаль.

— Чого вам найчастіше «жаль»?

— Особисто мене ображає масово погана якість діалогів. Маю слабинку до жвавості розуму й мовлення. Хочеться почути щось. А кілометрово тиражована жуйка: а він тобі що, а ти йому що, і хто ж із ким залишився — пригнічує, заколисує. Скажете — від такої й чуємо? На жаль, майже згодна. Але я стараюся. Доводиться видавати словесні геги у великих обсягах, щоб певна їх кількість усе ж таки проскочила крізь сито виробництва й прозвучала з екрана. Жартую, звісно. Точніше, бурчу. А якщо серйозно — мені пощастило з продакшн-студією. «СтарМедіа», молода, зухвала, з куражем, ризикнула розпочати свою діяльність із моїх «Сестер по крові». Ризик справжній, чималий, адже всі — практично новачки-миловари. Але Влад Ряшин і Юрій Мінзянов повірили в мене. А я повірила їм. І перший млинець у нас вийшов не грудкою, а якщо й грудкою, то, схоже, навіть апетитною. І глядачів, судячи з рейтингів, серіал знайшов.

— Нині виникають розмови, буцімто теперішній виробничий серіальний бум в Україні ненадовго, оскільки Росія буде сама і знімати для себе, і для себе ж показувати. Вам відомі такі прогнози?

— Росія ніколи й не переставала писати, знімати, показувати себе і для себе ж. Ця індустрія в північного сусіда розвинена по-дорослому. Майже як космічна. Росія свої проблеми успішно розв’язує. Не секрет, що часто з нашою допомогою. І нічийого заохочення й співчуття не потребує. Так, серіальна Україна працює на серіальну Росію. І непогано працює! Не гірше. А часом і краще. Тут природне запитання — чому не на себе?

— Чому ж?

— Річ у тому, що виробництво серіалу, особливо довгограючого, — забава недешева. Дороге задоволення. Ніхто не хоче працювати собі на збитки. Росія дає несумірний із нашими масштабами ринок збуту серіальної продукції. Побутує усталена думка, що український (за всіма компонентами — мовою, проблематикою, акторами тощо) серіал — справа збиткова. Виходить, що Росія може собі дозволити серіал, Мексика — може, Колумбія, Аргентина, Гондурас, здається, теж. А Україна — ні. І річ не в креативі, не у браку сценаристів, режисерів, операторів, композиторів, акторів. Не у браку виробничих можливостей. А в гаманці й національній волі, про яку всі тільки балакають. Але, як колись сказав поет: «А вірші їхні, як в презервативі. Все наче є. А от дітей — нема».

Цікаве спостереження: початок серіального буму в Україні культурологічна еліта зустріла зневагою, приниженням і побиванням камінням. Їй і невтямки, що в докіношні часи роль серіалів виконували, наприклад, романи Дюма, Майна Ріда, Купера. Суцільний серіал — твори Вальтера Скотта, Михайла Старицького, Панаса Мирного. Але про серіал усерйоз говорити в пристойному товаристві було непристойно. Дюжину років тому наші зірки від культури так само обліплювали смолою й пір’ям національний шоу-бізнес як явище негідне. З шоу-бізнесом отямилися. Така ж реабілітація чекає й серіали. Жаль тільки змарнованого часу. Якщо мильні опери живуть і процвітають, підминаючи під себе інший телевізійний продукт, то, можливо, вони щось відмивають у душах?
«Усі ми живемо міфами…»

— Є думка, що у своєму романі «Крута плюс, або Терористка-2» ви досліджували… феномен «нового українця». Виходить, що ви виводите не тільки різні «формули кохання» на телеекрані, а ще й «формулу нового українця»?

— Не пригадую в себе такої категоричності. «Новий українець» як явище більшим буде, ніж герой будь-якого твору. І літературою ще не просвічений. Але ви наштовхнули мене на думку…

— У багатьох ваших книжках і серіальних історіях заявлений образ жінки-феміністки. Це особисте?

— Прямо відразу ж навідліг — «феміністка»? Жодні феміністки мене по житті не хвилюють. Просто люблю й поважаю жінок. Не будь-яких, а з розбором. Мені подобаються ті, котрі самі рухаються, котрим цікаво бути іменником, а не прикметником. Вони від цього отримують таке ж задоволення, як від кохання. А для цього треба, щоб у жінці був залишок жінки. Поясню: коли її розум, характер, професіоналізм беззастережно конкурентоспроможні в будь-якій сфері. Коли їй у кайф пококетувати класно виконаною роботою, розумом і креативом. Коли вона здатна на вчинок. Але при цьому ще й…

— Що?..

— Бачите, всі ми живемо міфами. Деякі з них настільки давні, що з плином століть злежалися в моноліт і практично не розщеплюються на складові. А дарма. Порівняйте два міфи — «справжній чоловік» і «справжня жінка». Який із них більше відповідає життєвій правді? Жоден. Але в жіночому варіанті — більше точок дотику з реальністю. Тим паче тепер. Витонченою формою кокетства через демонстрацію цікавої особистості, а не вторинних статевих ознак, нині володіють багато жінок. Немає сфери, крім, напевно, гірничорудної, де б слабка стать не била рекорди. Не проти привернути до себе увагу особистими досягненнями? І чудово! Від цього результат не змінюється. А чоловіки, приховуючи безліч своїх слабких сторін, змушені з останніх сил вибиватися, аби відповідати вигаданому «мачизму». Звідси й висновок: можливо, справжніх жінок виявилося так багато тому, що критично всихає контингент справжніх чоловіків. Загрожуючи нам повним своїм зникненням. Як атавізм на кшталт апендикса. Який фемінізм, який фемінізм, заради Бога!

— Нинішнього року кіностудія імені Довженка відзначатиме 80-річчя. Які найбільш пам’ятні сюжети пов’язані у вас зі студією, де ви колись працювали?

— Ця студія — справді величезна частина мого життя. Іван Миколайчук, Боря Івченко, Женя Хрінюк, Яна Гріс, Саша Ітигілов, Віля Калюта, Рита Криницина, Таня Дерев’янко, Льоня Осика, Артур Йосипович Войтецький, Сергій Йосипович Параджанов, Олександр Валентинович Горський, Василь Васильович Цвіркунов... Безліч давніх друзів і шанованих мною людей тепер тільки в пам’яті. На тому далекому березі, який проступає тепер крізь ностальгічний серпанок. Це було інше життя. Цікаве — по-іншому, жорстке — по-іншому, безжалісне — по-іншому. І талановите — в міру таланту кожного. Ось про що подумалося. Тоді всі сварили владу, яка несла жорстку ідеологічну регламентацію й цензуру: крок праворуч, крок ліворуч, відомо що. Коли кайдани впали, з’ясувалося, що особливого бажання, та й уміння робити творчі кроки назустріч свободі, яка зустріла радісно на вході, практично ні в кого й немає. Жаль тільки — не дожили до наших днів люди, котрі могли дивувати й тоді. Що б вони зробили тепер! Якби дожили до наших днів усі титани українського кіно, може, й не дали б продати студію оптом і вроздріб. Не дали б присипати пилом років поетичне українське кіно як усесвітній феномен. Який нині приватизували для перемоги на фестивалях багато хто — від Кустуріци до Павла Лунгіна. Подивилася недавно Лунгінський «Острів» — ти ба, кіномова від початку до кінця наша: студія Довженка, 70-ті роки ХХ століття. Один в один. А цитати з поетичного українського кіно нині розсипані по всьому світовому кінематографу. У наймодніших режисерів. Тільки ніхто не посилається на першоджерело. Сумно, панове. Не можу второпати, чому немає на телеекранах українських кіношедеврів 60—80-х років? Неначе вони арештовані, наче знову їх, як тоді, поклали на полицю.

А випускники нашого, довженківського, «Дебюту», до якого я була причетна як головний редактор, не загубилися. Андрій Дончик, Галя Шигаєва, Сашко Ігнатуша, Сергій Лисенко, Діма Томашпольський, Віктор Приходько, Олесь Янчук працюють, знімають, намагаються здивувати. Удачі їм.

— Марино Миколаївно, трохи загальне запитання насамкінець: що вас нині найбільше приваблює на ТБ і що найбільше відвертає від нього?

— Я дивлюся ТБ нерегулярно. Працюючи над трьома підряд серіалами, не дивилася взагалі. Тепер поцікавилась — нічого не змінилося! За час свого «великого недивлення» я нічого не втратила. Не оцінюю новинне, всіх різновидів, мовлення. Як річ прикладну й безальтернативну. Це — біфштекс будь-якого телебачення. Та ось гарнір до нього можна й треба оцінювати. Доволі сумне враження складається, на жаль. Якщо правда, що телебачення йде за глядачем, то глядач у такому разі видається явищем однорідним і одноклітинним. Схибленим на бадьорих ток-шоу з клінічно-безглуздим словонетриманням, на слинявих історіях із філософською глибиною дитячої гри в дочки-матері, на буянні голого блондинистого тіла, що звивається під одну нескінченну волинку про л-л-л-любов. У цього уявного глядача — кліпове мислення: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок... Ключове слово тут — бігла. Швидше нерозбірливіше, строкатіше, гучніше! І глядач, як папуас, понесе безцінні хутра й діаманти своєї уваги в обмін на вогненну воду і скляне намисто. Це враження багато в чому навіяне новорічною телевакханалією, але не тільки нею. Та ми ж, глядачі, не такі. Правда? Ми — розумні, ми хочемо, щоб із нами розмовляли по-дорослому. Фіксація фрагментів реальності, не пов’язаних між собою, це ще не вся реальність. Колись доведеться розірвати зачароване коло: ми, мовляв, показуємо те, що любить глядач, а глядач дивиться те, що ми йому показуємо. Розірвати важко. Я це сама відчуваю.
ДО РЕЧІ…

Головним редактором «Дебюту» в довженківців Марина Мєднікова була аж до краху кіностудії. Але згодом доля звела її з видавництвом «Кальварія», якому сподобався рукопис її роману «Тю!». Згодом це ж таки видавництво видало її романи «Терористка», «Крута плюс». У журналі «Київ» було опубліковано її перший роман «Ой». У видавництві «Дуліби» вийшла книжка «Смерть олігарха». Нині Марина Мєднікова сподівається на співпрацю з видавництвом «Грані Т».