преса
Автор: Євгенія КононенкоВидання: Київський міський семінар із гендерної лінгвістики
Семінар 3
Про інтимні стосунки оригіналу (чоловіка) та перекладної версії (жінки)Доповідь Євгенії Кононенко на Київському міському семінарі з гендерної лінгвістики, третє засідання
Була вражена, коли довідалась, що в західних перекладознавчих студіях співвідношення між оригінальним текстом та його перекладом традиційно порівнюють зі стосунками між чоловіком – сильним, творчим, активним - та жінкою - слухняною й пасивною. Мабуть, усі, хто читає бодай однією іноземною мовою, оцінили, як перекладають у так званих цивілізованих країнах. Добре знаючи, якої праці, яких надсусиль іноді вартий переклад, я для себе пояснювала західний підхід до оригіналу чи то загадковими для західної культури лінощами, чи то глибокою неповагою до об”єкту перекладу. А виявляється, тут таке глибоке теоретичне підгрунтя. Оригінал самим фактом свого існування визначає, яким бути перекладу. Як головною чеснотою жінки є її вірність чоловікові, так і головним, якщо не єдиним індикатором якості перекладної версії є її вірнсть оригіналові.
Західна школа художнього перекладу й досі послуговується переважно саме цією настановою. Поезії перекладаються дослівно, без збереження просодії оригіналу, рим, ритмів. Ретельно збережено всі образи поезії, але самої поезії нема. При перекладі прозових творів перекладач і не намагається творчо використовувати можливості своєї мови. Наприклад, каламбури оригіналу перекладаються дослівно, в кращому випадку дається коментар, що воно мало б означати, але, зазвичай, немає й того. Перекладач створює підрядник, який таки правда нагадує вірну дружину, безбаріну і прісну. Вона не має власних ідей. Тільки слухняно повторює думки свого володаря, в силу свого невеликого розуму дещо спрощуючи їх.
Така традиція, виявляється, має глибоке історичне коріння. Ще в ХУІ сторіччі британський перекладач Горація Томас Дрант, пояснюючи свою позицію ретельно відтворювати тільки підрядник оригіналу, не дбаючи про естетику, посилався на розділ Біблії, де Господь наказав воїнам обстригти волосся і видрати нігті всім полонянкам, яких вони збиралися взяти за дружин, щоб ті втратили свою красу, а отже, були б приречені на вірність.
Але й у бездарній західній школі перекладу останнім часом намітилися зрушення, коли в результаті творчого ставлення до тексту перекладач намагається зберегти не тільки букву, але й дух оригіналу. Це збіглося в часі з появою паритетних союзів чоловіків і жінок. Та й творче ставлення до оригіналу, як вважають західні дослідники, а особливо дослідниці перекладу, започаткували саме переклади в рамках жіночих студій. Як вважають вони, мова є важливим чинником формування думки. Мова не лише відображає дійсність, вона й моделює її. Переклад, як відомо, є формою інтерлігвістичної передачі. Перекладачі мають маніпулювати текстом в такий спосіб, щоб він став значущим для читачів іншої мови. Для того, щоб перекладений текст виконував певне призначення в рамках своєї культури, він має бути адаптованим до вимог епохи й культурної ситуації. Більше того, цей текст може бути підсиленим і загостреним по відношенню до оригіналу, якщо того вимагає і позиція перекладача (перекладачки).
Західні дослідниці наполягають на тому, що саме в рамках перекладу гендерної літератури з”явився цей новий підхід. Саме тоді, коли перекладалися тексти французьких феміністок англійською і навпаки, перекладна версія вже була не вірною дружиною оригіналу, а його цікавою співрозмовницею. Яскравим прикладом саме такого перекладу є багато разів цитована фраза із франкоканадського феміністичного тексту “Я втрвпила в історію, не піднімаючи спідниці”, перекладена англійською “Я втрапила в історію, не розсуваючи ніг”. Цей пікантний момент розглядається як приклад творчого ставлення перекладачки до оригіналу, коли для того, щоб текст якнайкраще працював у псевдопуританському англомовному середовищі, його треба було підсилити й загострити. (Варто зауважити в дужках, що тут не зовсім зрозуміло, чому саме піднімання спідниці є менш відвертим, аніж розсування ніг – все залежить від того, в який спосіб жінка втрапляє в історію).
Західні дослідниці перекладу наполягають на тому, що цілком виправданаю є така практика, коли в перекладній версії з”являються вульгаризми, архаїзми, та інші –ізми, яких не було в оригіналі – якщо того вимагає, на думку перекладача, його (її) особисті погляди. Навіть і термін для цього є особливий – транстестуалізація. Це ніщо інше, як це розширення й розвиток ідей оригіналу без їхнього спотворення.
Але це все про Захід. А як воно в нас, на українських теренах? Якщо взяти до уваги традиційний підхід українських перекладачів до оригіналу, то, у світлі вищесказано, складається враження ніби всі вони є затятими феміністами, для яких вірність жінки чоловікові не є засадничою. Головне, щоб перша була гарна й цікава в очах останнього. Українські перекладачі (як, зрештою, й російські) традиційно прагнуть зберігати і літеру, і дух оригіналу. Римовані вірші завжди перекладаються із дотриманням рим. Прозу також перекладають творчо. Ретельно підшукуються відповідні фразеологізми та ідіоми. Текст оригіналу в результаті тлумачення, буває, трансформується такою мірою, що йдеться про переклад не на рівні фрази, а на рівні абзацу. Але така перекладацька настанова випливає аж ніяк не з поваги чоловіка до жінки і не з пошани до жіночої творчої особистості в Україні. Просто бінарну опозицію “оригінал - перекладна версія” в українському перекладознавстві не співставляють із опозицією “чоловік - жінка”.
Високу якість української та російської перекладацької школи хтось пояснює тоталітаризмом. Мовляв, митці не мали змоги писати власні твори, от і вкладали свою творчу енергію в переклади світової літератури. Щоб не славословити й не словоблудствувати на догоду владі. Перекладали так натхненно, як писали своє, зашифровуючи в перекладені рядки натяки на тоталітарну добу. А в Україні переклад виконував ще й націєтворчу роль, збагачуючи рідну мову, підносячи її до висот світової культури.
Та, хоч перекладацька праця в зросійщеній підсовєцькій Україні і була націєтворча, але, разом з тим, вона була ще й добре оплачувана. А отже, жінок до неї намагалися не підпускати. Пробивалися одиниці. Хто справлявся краще зі створенням українських версій іноземних текстів? Гадаю, стать значення не мала. Важили індивідуальні здібності. Чи мали б автор оригіналу і перекладач бути однієї статі? З індивідуального досвіду можу сказати, що, перекладаючи достатньо великий масив французьких сонетів ХУІ-ХУІІ століття, чоловіків із їхніми соціально-філософськими рефлексіями перекладати було не менш цікаво, ніж статево стурбовану Луїзу Лабе, яка, одначе, не соромилась поривань своєї плоті, палко оспівуючи той стан.
Звичайно ж, усі сонети, як і велить слов”янська перекладацька традиція, було відтворено по-українськи як сонети із усіма необхідними атрибутами у вигляді, де треба, рівнозвучних рим в катренах, а де треба - відмінних у терцетах. Мені й досі шкода, що та натхненна праця, яка очищує кров, підтримує відсутність зайвої ваги та дає сили опиратися паскудствам цього світу, втратила для мене свою мотивацію. Але свого часу плоди перекладацького натхнення винагородилися несподівано щедро - французька премія за невеличку антологію французького сонету викликала розгубленість і обурення в середовищі перекладачів-націєтворців, які нажили на перекладах французьких текстів не один геморой. Найбільше обурювало те, що не було чим обуритись. Адже всі сонети було перекладено в не тільки із дотриманням правил “сонетарства”, але й без будь-якої транстектуалізації, тобто без виходу за рамки української цнотливої традиції.
Вони чекали довго. Деякі, не дочекавшись, пішли з життя. Але ось прийшла солодка мить помсти. Два невеличкі есеїстичні романи Анні Ерно, написані в жанрі монологічних сповідей. Перекладаючи їх, я ще не знала, що таке транстекстуалізація, що таке феміністична школа перекладу – все сталося інтуїтивно. Сповідь франзузької жінки, яка дуже вдіверта у зображенні свого жіночого досвіду. Настільки відверта, що вживає французьку “ненормативку”. Без перебільшень, українська версія писалася кров”ю перекладачки. Вона стала мені рідною, жінка, яка бунтує проти того, щоб бути слухняною й пасивною, і бунтує так круто, що перекладати її сповідь можна тільки зі словником так званої розмовної лексики – звичайний словник на 50 тисяч не рятує. В українській немає стільки жаргонних слів, скільки вживає ця бунтівна франзуженка низького походження! Вживає вона й відверто обсцентну лексику, яку перекладено російськими матюками – фахівці кажуть, то праслав”янські слова. Кажуть, французи до своїх матюків звикли настільки, що останні перестали бути табуїзмами для перших. В Україні цей процес також розпочався, але кола перекладачів-націєтворців (всі вони, без винятку, чоловіки) ще не охопив. Тому й прийшов донос у посольство республіки Франція про чужинецький українській культурі підхід до французького оригіналу.
То чим має бути українська перекладна версія по відношенню до оригіналу(ла)? Певне, вона мислиться не тільки і гарною, і вірною жінкою, але ще й такою, яка майстерно прикриває грішки чоловіка. І не п”є він у мене, і не матюкається! Їй не стрижуть коси й не видирають нігті. Але й ніякої транстекстуалізації не потерплять. Наскільки в руках у колег-націєтворців радянського гарту є в руках таке “староє, но грозноє оружиє”, як донос.
Матеріали семінару
Семінар 2. Невиголошена теза: транслювання та конструювання (квір-) ідентичностей
Семінар 2. Граматичний рід ключових слів у політичних слоганах
Семінар 2. Деякі зауваги про великих жінок і великих чоловіків
Семінар 2. Агрессия и гендерное невербальное поведение
Семінар 2. Гендерні особливості асоціативно-вербальної поведінки дітей в ранньому онтогенезі на матеріалі української мови.
Семінар 3. Гендерна термінологія: національне vs. інтернаціональне
Семінар 3. Проблема застосування ґендерної методології в науці
Семінар 4. Формування гендерного напрямку досліджень в сучасному перекладознавстві
Семінар 4. Номінація групи й вибудовування сексуально нормативного суб’єкта,
Семінар 5. Аспекти електронного діскурсу в конструюванні віртуальної особистості (гендерний аналіз)