преса

Автор: Михайло Бриних
Видання: «Столичные новости»

ЕКСКУРСІЯ ПО БІБЛІОТЕЦІ

http://cn.com.ua/N241/culture/book/book.html
№45(241)
26 ноября-02 декабря 2002

Читаючи «Культ» Любка Дереша, мимоволі відчуваєш себе енциклопедистом, якого змусили розгадувати кросворд в дитячій газеті.

Все починається з малого. Дрібного та необов’язкового.

Принагідно чомусь згадалося святе обурення головного редактора видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича під час обговорення одного з перших чисел газети «Книжник-Review», де я тоді орденоносно і червонозоряно трудився: візуальне розташування книжкових обкладинок на шпальті нагадало йому перевернутого хреста. Минуло зовсім небагато часу, і вже на палітурці книжки, випущеної «Кальварією», бачимо не тільки цей рогато-копитний символ, а ще й анекдотичного «гімнаста» на його тлі. Ефект увиразнює червоний колір розкаряченого тіла й криваве слово «Культ». Так називається дебютний роман Любка Дереша, що вже після публікації в журналі «Четвер» спричинився до значного літературно-критичного вихваляння. Мовляв, товар якісний та сучасний — дочекалися. Ну а щодо символіки — так це, по-перше, авторська ідея художника-оформлювача, по-друге — спільний проект «Книжника» та «Кальварії», а по-третє — всі ми свого часу слухали як не «Блек Саббат», то «Айрон Мейден» або — бісові tempora і mores — Мерліна Менсона...

Така всехвальна толерантність — лише одна з етичних засад постмодернізму, хоча дехто справедливо може зауважити, що цьому жанрові взагалі-то начхати на етику. «Страшне місце. Мокро і смердить дивно», — як було написано Любком з іншої нагоди, що в контексті рваного цитування, втім, не має значення.

Роман Дереша — це доволі весела прогулянка-екскурсія: від літературних ермітажів до канави маскульту, від переказів до перекручень, від передчуття стилістики до кострубатої стилізації. Дебіли й вагітні, звісно ж, до розваги не допускаються. Втім, автор пропонує читачеві текст такої простодушної впізнаваності, що часом відчуваєш себе енциклопедистом, якого змушують розв’язувати кросворд у дитячій газеті. Проте Дереша не випадає звинувачувати у попсовому гріхопадінні: йому пощастило уникнути ганьби Роберта Родрігеса, який після створення стилістично бездоганних стрічок раптом вирішив спроститися й перетворився з геніального пародиста на об’єкт пародії («Факультет»).

У контексті вітчизняних постмодерних сплесків «Культ» не варто сприймати як нову жанрову магістраль. Його своєрідність — це презентація нового типу автора: не зухвалого руйнівника стереотипів, а радше ремісника-постмодерніста, знеособленого письменника-цитатора.

Цитується все: герої, сюжети, діалоги, стилістичні фігури, та навіть пунктуація. Іноді може навіть виникнути непотрібна у цій розважальній тональності дилема: наприклад, «slovo v SLOVO» та інші вкраплення латинських літер — це святкова телеграма Vлaдiмiру Soрoкiну чи салют на честь галицьких сепаратистів? «Серце її, як лютня: ледь торкнешся — і відізветься» — це обізнаність з творчістю Беранже чи лише знання епіграфу до новели Едгара Алана По «Падіння дому Ашерів»? Вельми натуралістичний розтин ока лезом — це симпатія до Бунюеля чи до улюбленої ноти Діна Кунца? Втім, іноді Дереш соромиться своїх занадто невмотивованих запозичень. Мовляв, чому моє містечко називається Мідні Буки? Ну, ви ж знаєте, хто такий Конан Дойл…

Основних джерел у Дереша, втім, не так вже й багато. По-перше, чудесний мультсеріал про Бівеса і Батхеда («Тема уроку... Сперма!»), який подарував авторові «Культу» не тільки окремі вислови, але й загальну естетику молодіжних діалогів.

Сара і Ред-Топ Бойз з подальшою історією свідчать про обізнаність юного романіста з книжкою Стівена Кінга «Мішок з кістками», а вживання поняття «ка» — про бодай фрагментарне ознайомлення з його ж циклом «Темна вежа».

Важко оминути увагою також стилістичне наслідування Андруховича, зокрема, рясне маніпулювання вигаданими або перекрученими іменами, назвами, цитатами і навіть бібліографічними рядками, а також «перверзійну» наркотичну поезію. Класифікація формалів та неформалів — доземний уклін Іздриковим белетристичним роздумам «про мудаків».

Езотеричні моделі Дереша ще наполегливіше нагадують про сумлінне студіювання ним прози Едгара По. «Сила слова» і «Месмеричне одкровення» не лише підказали авторові «Культу» форму «таємнописання» (новели-діалоги нині геть витікли з моди), але й наснажили роман цистернами езотеричного змісту. Щоправда, засвоєного і переказаного з уже згадуваною бівесо-батхедівською компетентністю, що й тішить. Великий Хробак не може не нагадувати Хробака-Переможеця з «Лігеї» того ж таки несамовитого американця.

Поринути у такого штибу інвентаризацію — не найгірший спосіб згаяти час. Проте, коли врешті усвідомлюєш, що перед тобою — купа прочитаного, побаченого і переслуханого, чомусь неодмінно хочеться зажуритися: а де ж авторські амбіції, самовираження, «творче начало», врешті-решт? З усього огрому ймовірних пояснень мені, наприклад, більше подобається версія Джуліана Барнса з роману «Метроленд» (теж крутого постмодерніста): «Я сам не знаю, навіщо пишу; напевно, просто для різноманіття — замість того, щоб дрочити. Якось я зайшов до книгарні, взяв навмання збірку поезії. Зазирнув у передмову і прочитав там таке: «Ця книга написана, щоб змінити світ». Усратися можна».

На щастя, Дереш не прагне «змінити світ» — мої штани залишаться божественно сухі. А якщо трохи серйозніше, то спостереження за так званим українським літпостмодерном інтригує мене лише одним запитанням: коли ж вони «вилізуть з-за картону, привітають себе з несамовитим успіхом і повільно почнуть прибирати» (спасибі Любкові Дерешу за ще одну достойну цитату).

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій