преса

Ксеня Харченко: Із книжки «Історія»

http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/280/
№7, 2008

Невідомо, чому така нерухомість спіткала мого прадіда Стефана, але про Параскеву — мою бабцю, яка відмовлялася ходити, — мені дещо відомо достеменно, бо ж то лише я високо сиджу, за всіма спостерігаю і про все-все знаю. Замала в дівчинки Параскеви — сьомої дочки — була зла пам’ять. Вона пам’ятала лише те, що хотіла, а здебільшого вигадувала собі всяке і те лиш пам’ятала, вона не знала — все забувала, — де живе, натомість намагалася жити деінде, тому час від часу (коли недогледіли) вона забиралася до сусідів і зазвичай засинала там деінде, вона точно знала, що є там, де хоче бути, бо інакше б Параскева собі не нагадала. Її шукали довго, а знаходили не люди, а птахи, кури, як правило. Вони полохалися чужого, а той спав так міцно, що птахи встигали спробувати заховати її в своєму пір’ї, щоби більше не боятися, а щоб стала така, як ото вони. Курки зчиняли страшенний галас — розходилися та видирали пір’я одна в одної. А люди то вчували і тоді знаходили дівчинку-птаху, котра саме збудилася від пір’ячого лементу. Й заходилася плакати. То вона отак жила, шукали її всі — і шестеро доньок (а всі Стефанівни) також. Важко з нею малою всім було. Повели до ведунки. Стара забрала дитину до себе на навчання. І довший час вчила її вміти запам’ятовувати. З-поміж усіх способів Параскева добре засвоїла свій один. Він же її згубив. Навчилася вона малою запам’ятовувати своє життя за запахом, який воно несе. Кожен новий спогад був новим запахом. Варто було взяти пахнівку та покласти до спеціального мішечка, власноруч вправно виготовленого, повісити на шворочку й носити на грудях. В разі потреби — нюх-нюх! — і все перед тобою. Параскева Стефанівна сильно захопилася. За кілька тижнів такого навчання вона вся була обвішана пахнючими спогадами, ледве совалася, так їй було важко від тієї своєї пам’яті. А ведунка реготала-заливалася! Та недовго, бо довелося лікувати від отруєння: всі запахи змішалися, а розум погрожував піти від малої разом із пам’яттю. То було так страшно. Тож змушена була стара вчити малу, як занюшковувати лише найголовніше. То було так важко, але за великим і мале плентається. Тож полегшало обом: жінці й дівчинці. Невдовзі Параскева Стефанівна закохалася у Василя Петровича. І став мішечок лише один і те тиснув лише один мішечок. Легко було закоханій. Вона так дуже просила коханого вцідити себе на її пам’ять, довго намагалася пояснити, навіщо їй то треба. А потім вони довго бавилися в найпахучіше в чоловікові, змішували його з собою, аж поки не вийшло щось більш-менш пристойне. Оте пристойне й було в тому останньому мішечку на останній шворочці. Носила це Параскева між грудьми. Багато-багато років все проникало одне в одне в тому мішкові, а згодом перетворилося на страшну буркотливу суміш, яка постійно намагалася вибухнути. Важко-важко було з тим дівчині, жінці, старій. Вона якось лягла спочити по роботі, розіклала довгі груди зручненько, вмостилася й заснула. І снилося їй, що вона курка. У неї родяться однакові-однаковісінькі яйця, такі подібні-подібні, а що всередині — невідомо. І вона так перелякалася й закричала, й зачала качатися по всьому ліжку, і прорвався той мішечок, і витік із нього запам’ятований чоловік моєї бабці Параскеви. І стало їй тоді легко-легко. І вона все забула. Все. І лежала відтоді нерухомо, а чоловік — отой — засмердівся в ліжкові, що в нього просочився, сам почав гнити і жінку згноювати. Ото так вона і померла. І, ставши гноєм, була чоловікові землею. Така любов.

***

Мій дід Василь Петрович знає силу-силенну всіляких речей. Він розказував (і показував на своїх великих малюнках) найбільших у світі тварин, він називав їх слонами. Дідо оповідав про їхню зморшкувату шкіру і довжелезні носи, казав, що слон може носом дотягнутися до хвоста і може носом пити воду, і митися так може слон, — оповідав мені дідо. Ого! — лиш казала я, але так дуже тихо-тихо. Слони такі завбільшки, як наш будинок. Якби хоч один ступив сюди, Ріка би стекла всередину землі, і ми ніколи би більше її не побачили. Але вони тут не живуть, бо рік не настачишся, нема тут для слонів їжі, вони вип’ють всю воду і однаково підуть із цих країв, тож який сенс у такому слонячому житті? — пояснював так розважливо Василь Петрович. Він розказував мені, що слони — як люди, вони так само народжують дітей, а діти так само ссуть своїх матерів: слоненята, як люденята, — я засміялася. А коли трохи підростають слонячі діти — на кілька днів — вони ходять за мамою всюди, носом тримаючи її за хвіст. І так може ходити ціла слоняча отара, один за одним, ніс у хвіст. І може бути один чабан у здоровецької слонячої отари, але він не ссатиме слонячих матерів, не робитиме по-слонячому здорових різних сирів, він оберігатиме дітей, які носами тримаються за хвости своїх матерів.

Так дідо мені розказував, а тоді цьомкнув у чоло та подався кудись собі, деінде він був відтоді, від кількох хвилин по тому, як закінчив оповідати мені, своїй онуці Гликері, про найбільших у світі тварин — слонів.

А я лежала собі та й думала: от у мене є хвіст, але маю не такий довгий ніс, як слонячий. Я п’ю ротом, їм ротом, не пускаю річки під землю і не виколисую дитинчат у величезних пласких вухах, згорнених люлькою. Але у мене є довгий хвіст. Тому, якби я була мамою, моє дитя обов’язково трималося б руками за мого хвоста, але у мене нема дітей, а у моєї мами нема ні хвоста, ні довгого носа, аби триматися за мене, а руки її смердять риб’ячим хутром. І взагалі, породив мене дідо, а мами я ніколи не ссала. Але однаково, — думала собі далі я, — я згодна терпіти той риб’ячий дух, аби лишень руки мамині були вільні й трималися б за мій хвіст, коли ми б ходили гуляти. І я би точно знала, що мама моя поряд і держить мене. І ми гуляємо собі, погулюємо. Але моя мама не знає, що у мене є хвіст, не знає вона і про ратиці, а ще у мене чудова шерсть і довгі коси, і вони любляться з хвостом, але там дітей бути не може. А шкода, хвостенята косовичі не мали би проблем із косами і хвостами, а просто би в’язалися у вузлики і була би така мережана родина волохатих. Але я не про те. Я засинаю, думаючи про слонів, про хвости і про свою маму Соломію.

***

У Місті, звідки походив мій тато Ієремія, — він розказував це своїй внюшкованій дружині Соломії, а я то все підслуховувала, — був крематорій, де горіли мертві люди, що не любили землі й лежання, та шоколадна фабрика, де робили такі страшні чорні смачні речі. Як він був малим, то жив саме поміж ними. Кожного дня було чути запах жаданих солодощів і горілого м’яса. І він, і решта людей мусили жити, бажаючи і боячися. Двічі за кілька років його дитинства ламалася труба крематорію, першого разу то сталося взимку, тоді він ішов вулицею і намагався дивитися собі під ноги, і він не бачив, що на голову з неба сиплеться чийсь прах. Лиш вдома мати його обтрусила і налаяла, що так забруднився. А він не знав де, чим. Коли ж удруге поламалася труба крематорію, була весна, ішов дощ, Ієремія ішов вулицею і намагався впіймати щонайбільше крапель на язика. А тоді разом з ними на мокрий язик внадився чийсь прах. Стало несмачно, — подумав Ієремія, — а довкола так сильно пахло шоколадом, але ж несмачно. Тоді я закрив рота і проковтнув, що в ньому лишалося.

***

А прекрасна жінка Соломія розказувала про себе своїй любці історій, бо чоловік її мав бути героєм, а таким не був, не став, зрештою, тож моя мама мала героїчну любаску, що вона вислуховувала всі її зізнання-страждання. Мама розказувала багато потворних історій, казала, що вчилася лічити чоловіків, а була таки дуже розумна, казала, що не любила себе, а натомість пробувала любити багатьох чоловіків, та мусила лічити-лікувати, бо ж далі так тривати не могло: поставала потреба в герої. Та й узагалі. Та й пила вона багато, та й смалила, а тепер наче зовсім каліка, казала вона своїй любці, бо ж чоловіків не було, — така зовсім-зовсім покалічена, і що мені тепер робити, як не сидіти тут при воді й не чекати на чудо? га? — питала вона. І посміхалася. Бо тішилася з того, яка удатна є. Бо має дівочу-дівочу пам’ять (та я вже й не пригадаю, що було півроку тому! — казала вона своїй любій, а та відказувала: то чого ж ти про потвори брешеш? — а вона далі: та я не брешу, та воно було, а коли й не пригадаю...). І та дівоча пам’ять така брехлива-брехлива була, що вже набрехала моя мама Соломія дуже-дуже багато — то якщо річку переходити, то й втопишся на півкроці — так сильно було набріхано (а я то знала все правду, бо знала все, але мені в біса перейшла у спадок та дівоча пам’ять, то я така страшна брехуха!). А мама моя далі провадила: я, — каже, — собі сама все придумала, бо я — майстер. Все роблю сама. Абсолютно все. Не потребую жодної допомоги, бо все придумую сама, а воно все-все збувається. Точніше, не так. Я все знаю наперед, лише не здогадуюся про наперед, і не знаю, чи то брешу, чи то переживаю. Та ти мене не слухай так близько, — каже вона своїй коханці Анастасії, — не слухай, бо я то все вигадую. Ось хочеш, я вигадаю тобі те, що наснилося мені сьогодні вночі, коли я думала про те, що хотіла би, щоб твоє плече торкалося мого:снилися мені риби. вони були в якійсь банці, де ще були рослини, і то там вони всі вкупі росли — риби і рослини. а була серед них одна риба — я такі бачила в книжках заокеанських — вона подібна до листя дерева (такого виразно трикутного), а кольору такого блакитно-жовто-зеленого і все зливається-переливається... так от: живе собі та риба в банці, а мені сниться той день, саме той день, коли тій рибі нагло забракло в тій банці місця. і вона вирішила подихати повітрям. висуває з банки носа, нюхає. їй подобається. вона висуває з банки голову. нюхає. їй подобається. тоді вона мерщій випливає, а далі вже поволі-поволі розкошує у свіжому повітрі. і ти уявляєш собі таку нахабну заокеанську рибу з банки? та я ні. тож беру я такого довгого держака із сіточкою, та й давай за тою рибою ганяти. вполювала її (вона була така зобиджена) і назад до банки. аж підхожу до неї, а там рослинам захотілося на повітря і вони поповзли, і ростуть далеко-високо, то я насилу увіпхала їх назад, та ще ту рибу-нахабу, а щойно відвернулася, а вона — хоп! — і знов за своє. то я вже на неї плюнула, на ту холерну рибу, та прокинулася. уявляєш, оце таке мені наснилося!