преса

Автор: Олексій Бик
Видання: Друг читача, портал

Василь Герасим'юк:

Василь Герасим'юк: "Я завжди відчував внутрішній опір"
http://vsiknygy.net.ua/index.php?module=interview&id=485

Василь Герасим’юк – непростий поет. Вірші його нерідко мають кілька прочитань, глибинні смислові пласти іноді асоціативного характеру, натяки, алюзії, символи. Часто їх легше відчути, ніж зрозуміти. Вірші Герасим’юка – тривожний гімн древньому полонинському духу, культурі та історії.
Розмовляти з паном Василем Герасим’ю­ком завжди приємно. Бо, по-перше, це приблизно відповідає прочитанню доброго десятка книжок, а по-друге, ніхто так не вміє говорити про речі концептуальні простими словами.

– Твори кого із класиків Ви цінуєте найбільше?

– Я люблю дуже латино­американську літературу. Ну, звичайно, і північноамериканську – Фолкнер, Хемінгуей. Але для мене взагалі існують два твори, які стоять понад усією літературою. Це «Зачарована Десна» Довженка та «Старий і море» Хемінгуея. Для мене є весь масив світової літератури, і є два твори, які понад усім, і над поезією в тому числі. Бо вони зрідні музиці й найближчі їй. Це вже майже не література, це вже майже не мистецтво – це вже чистий дух, чиста краса! Звичайно, у студентські роки ми зачитувалися Маркесом, Кортасаром, я і тепер їх дуже люблю, Борхес – це ще із старшого покоління. Борхес і Кортасар – це письменники, які зорієнтовані на європейські традиції, а Маркес, Астуріас – письменники, як би в нас сказали, ґрунтовці. Вони мені ще ближчі. Ну, і Нетті, і Бастос, і… Ну, багато.

– А з сучасників, наприклад, українських?

– Із сучасних поетів я навіть не хочу когось називати, тому що я ж їх всіх знаю, і більшість із них – мої друзі. Я звик спри­ймати себе як молодого поета, та насправді я вже представник середнього покоління. Тому я, відповідно, дуже добре знаю шістдесятників, із багатьма приятелюю. Так само з молодшим поколінням. Тобто я взагалі не хочу поетів називати. А от щодо прози, хочу сказати про своє враження від роману Леоніда Кононовича «Тема для медитації»… Бо взагалі-то я нашу прозу не зовсім люблю. Я завжди до неї відчував внутрішній опір. Творчість мого покоління задала тон молодшому. Це така ігрова проза, вони називають її постмодернізмом, але це таке вже викаблучування, іронізування – пофігістське, як-то кажуть. І коли людина до всього так ставиться іронічно, зверхньо, то справді складається враження, ніби вона зовсім пофігістська, а на ділі… Але коли я прочитав роман Кононовича, який 20 років писав детективи, займався такою, що називається, попсою (хоч насправді всю цю прозу я називаю попсою), але нарешті видав цю книгу, – цей роман, я вважаю, перший, де сказано про моє покоління, про покоління тепер п’ятдесятилітніх, яке має теж свої драматичні, навіть трагічні ноти. І це сказано нарешті без оцих викаблучувань. Я не хочу всю іншу прозу перекреслювати, ні, звичайно. Я із задоволенням і «Перверзію» Андруховича читав, але не Стах Перфецький втілює суть нашого покоління. Він просто один із таких собі. Паяц найчастіше. А увесь драматичний, увесь тематичний досвід цього покоління втілює саме герой Кононовича. У автора як вийшло: він на початку вісімдесятих свої серйозні твори приніс у редакцію, а в редакції їх тоді не могли надрукувати, для них це було чорт­зна-що… Вони не дали йому ходу, і Кононович вирішив писати таке собі ходове чтиво й наступні 20 років займався детективним жанром. І ось, нарешті, видав свої серйозні твори 80‑х років, витративши майже півжиття на детективи та іншу попсу. Для мене «Тема для медитації» є дуже серйозним твором, що може сказати про наше покоління дуже багато. Твір, що багато в себе увібрав. Декого він може роздратувати тим, що починається з давньоукраїнських замовлянь. У декого зразу виникнуть асоціації з оріями, темою, яка вже всім набридла, бо кожен другий сьогодні розказує фікції всякі, аж до анекдоту, що Ісус був гуцулом… А в «Темі для медитації» усе йде дуже глибоко, тому що Кононович, крім того, що працював у вільному жанрі – детективному, ще й перекладав французьких філософів, зокрема Бодріяра. Тому це дуже інтелектуальний чоловік, у тих фантазіях його не можна запідозрити. І давні українські замовляння, якими він насичив роман, – це не просто якась певна стилізація, це є його такий спосіб мислення, і спосіб дуже серйозний.

– А як, до речі, ви ставитеся до масової літератури, до попси? Потрібна, не потрібна вона?

– Звичайно, потрібна! Хоча б тому, що якщо не буде такої літератури українською мовою, то її місце займуть усякі Дашкови, Марініни. Я не хотів би цих двох дам так уже крити, але хай буде такого зразка література, таке чтиво українською мовою. Я тільки за це. Інша справа – я тут проти єдиного, мій критичний запал тільки в одному – на жаль, у нас ті, хто пишуть попсу, хочуть, щоб про це говорили, як про велику літературу. А це зовсім не так. Ось з’явився роман Сергія Жадана «Депеш Мод», усі стали говорити навіть, що це релігійний роман. Та яке відношення він має до релігії? То є смішно. Це чтиво дуже дотепно, гарно написане, але до серйозної літератури не має ніякого відношення. Це є звичайна попса, яка дуже цікаво читається в окремих моментах, хоч і не завжди. І там Жадан не дає підстав говорити про якусь релігійність, це вже чортзна-що, у чому там та релігійність… Але все-таки я за попсу. Просто попса має свої закони, до неї треба ставитися, як до попси, а до літератури треба ставитися, як до літератури, як до серйозного мистецтва. Тому що ми ж, наприклад, не ставимо на один щабель нашу естраду, навіть у такому вияві, як Руслана – із виходом на Європу, – і нашу серйозну музику: Грабовського, Сильвестрова чи Станковича. То є зовсім різне. Руслана й Станкович ніколи не будуть розглядатися в одному ключі! А в літературі чомусь таке буває. Тому я ще раз підкреслюю: література серйозна й література масова – це зовсім різні речі.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій