що таке "кальварія"?новини : activity
2004-11-05Інтерв’ю
Ратуша. 14 – 21 жовтня 2004Раблезіанець Анатоль Перепадя:
"Все-таки це літературна містифікація"
Видавництво "Кальварія" опублікувало не відомий досі написаний французькою твір українського автора початку XX століття. "Сповідь киянина еротомана", як засвідчують джерела, мав вплив на "Лоліту" ("Сповідь Світлошкірого Вдівця") Володимира Набокова.
У перекладі Анатоля Перепаді цей, як писав свого часу англійський письменник і критик Едмунд Вільсон, "еротичний шедевр", має дуже соковиту мову. Однак авторські описи більше придатні для медичного словника, а не художнього твору.
У післямові Іван Лучук висловлює свої "Сумбурні припущення" щодо авторства твору, називаючи Михайла та Миколу Косачів та Агатангела Кримського.
Розповідає Анатоль Перепадя:
— Я був перший, хто зміг це прочитати. Видавець Петро Мацкевич сумнівався, тому дав мені для ознайомлення. Прочитавши, я сказав, що беру ризик на себе, негайно сідаю перекладати. По-перше, твір мене вразив тим, що це українська франкомовна література, а досі я знав тільки Башкирцеву з цього погляду. А тут інтелігентний письменник, прізвища якого я не знаю, з витонченою культурою, написав про такі речі, про які не прийнято говорити. (Думаю, наші літературознавці з'ясують, хто автор цього твору).
— Ви особисто до якої версії схиляєтеся?
— Я як перекладач, який чутливий до стилю, побачив, що все-таки це літературна містифікація. Я в цьому переконаний.
— Ви сприймаєте "Сповідь..." як художній твір?
— Так, я відразу сказав: це, поза всяким сумнівом, література. Серед сучасних авторів є такі, що спекулюють на цій темі, але вони абсолютно безпорадні з літературного боку. Банальність — смерть для літератури.
— Тобто в сучасній українській літературі нема високохудожнього твору про сороміцькі речі?
— Є молоді автори, скажімо, Любко Дереш, який пише про такі речі, але гарно пише.
— А на толь Перепади як перекладач асоціюється зокрема з Марселем Прус том. Після "Сповіді..." та "Гаргантюа і Пантагрюеля" Рабле ваш "імідж", можливо, зміниться, будуть інші асоціації?..
— У мені власне сидить отой раблезіанець. Франсуа Рабле для мене — найбільший письмен ник з усіх французьких геніїв, включаючи й Марселя Пруста. Рабле сказав про себе: "А я так собі, веселий балабон". Ніби й балабон, але ж говорить про такі речі серйозні, і водночас який високий філософ. Він дуже добре зрозумів, що людина живе не тільки духовним, а має ще й тіло. І Бог дав те тіло для чогось, а також дав таку прекрасну нагороду, як оргазм.
— Вам більше подобається перекладати художні твори?
— Так. І якщо я взявся за Монтеня, то тільки з обов'язку перед студентами, зокрема Києво-Могилянської академії.
— Ви зосередилися тепер на перекладах з французької?
— Це пов'язано з тим, що є спонсор. Французький посол заявив, що цілком покладається на мій смак, і все, що я буду перекладати з французької, посольство підтримуватиме. Наперед видали мені карт-бланш, і я тепер вибираю, і навіть вибираю видавництво.
— Скориставшись цим карт-бланшем, що ви запланували?
— Домовився з "Літописом", що після Монтеня візьмуся за "Думки" Паскаля.
— Переклад більше є для вас творчістю чи відтворенням?
— Мабуть, і тим, і тим. Усе-таки не треба відбігати від оригіналу. От добре висловився Кочур про переклад, про те, що існують дві школи в українському перекладацтві: школа, можна сказати, Кочура, і Лукаша. Кочур каже: я намагаюся вести свого читача до тієї країни, де живе той автор, якого я перекладаю, а Лукаш, навпаки, намагається вести автора, якого він перекладає, до України: більше українських реалій, більше аналогій, відповідників до тої дійсності. Наприклад, герой Сервантеса потрапляє до бусурманської неволі — у нас теж було щось подібне, у нас теж є невольничі плачі і т.д. От роман "Дон Кіхот" і повинен якось перегукуватися з тими невольничими плачами. Я — лукашівець. Спочатку пройшов школу Кочура, а потім закінчив школу Лукаша і побачив, що це мій кумир, учитель.
— Розкажіть про вашу творчість як письменника...
—Я пишу вже 25 років. Намагався друкуватися ще в радянські часи. І коли приносив твори, то їх, прочитавши, віддавали зі слова ми: "Старий, ти ж розумієш, що ти не радянський письменник. Якби ти сидів у тому кріслі, у якому я сиджу, ти б теж так сказав, що це не можна надрукувати". Або: "Наш шеф боїться історії". Усі казали, що це дуже добре, але не можна опублікувати. Тепер мені навіть кілька видавництв пропонують надрукувати твори, але я тим часом пишу роман, я спершу його закінчу, і тоді друкуватиму. Я вважаю, що мої твори пережили той час, і вони лишилися живі, бо я не радянський автор. Але спочатку хочу опублікувати роман, а вже як підверстку — ранні тексти.
— Роман теж історичний?
— Ні, це буде бурлескний роман, бо найбільше враження на мене справив Франсуа Рабле. Його "Гаргантюа і Пантагрюель" — весь у виноградній лозі. Зрештою, я на собі відчув, що вино, французьке, яке я дуже люблю, не тільки розмагнічує чи зав дає шкоди людям, а навпаки, підносить.
— Ви песиміст чи оптиміст стосовно майбутнього української мови?
— Який же я можу бути песиміст, якщо я раблезіанець? Коли 1993 року я одержав першу премію від французів (це була премія імені Миколи Зерова), то за служив поїздку до Парижа. В аеропорту в мене було таке враження, що я зійшов на землю майбутньої України. Після цієї поїздки я цілком заспокоївся про долю України. Можливо, будуть якісь відступи чи, навпаки, просування вперед. Але через два покоління Україна буде цілком європейською нормальною державою. І українська мова процвітатиме, тому що, я вважаю,, відбувається таке явище, якого ніхто не зауважив: скажімо, можна сумніватися, чи є в нас свобода слова, свобода ЗМІ і друку, але свободи для розвитку української мови ніхто не може заперечити, і вона зараз активно розвивається. Як показує молода українська література, то й сленг витворюється міський. В армії принаймні команди — українською. Президент Путін усе зробив для того, щоб знищити російське телебачення. Раніше воно дуже впливало на українців, а тепер нема чого дивитися, нецікаво. Телевізію таким чином нейтралізовано. Загалом Російська Федерація й досі не зрозуміла національного питання. Імперію зараз будувати неможливо, тому її жде неминучий розвал.
— Один український письменник недавно сказав, що дуже песимістично налаштований щодо майбутнього української мови...
— Він, мабуть, уже старший і вже своє сказав, а мені не давали цього реалізувати. Крім того, я не люблю плакальників.
Розмовляла Наталя ДУДКО
Друг читача. 1 серпня 2004 року
„Під моїми текстами стояли підписи президентів і віце-прем’єрів...” В.Шкляр
— Яким було Ваше дитинство, пане Василю? Адже відомо, що цей період життя формує характер людини, зокрема її творчі здібності.
— Дитинство моє, мабуть, нагадує «Зачаровану Десну»Довженка. Світ, обмежений полем і городом, на якому палахкотять гарбузи, здавався абсолютно безмежним. Був пастушком, як всі хлопчаки та дівчата. Старші хлопці там-таки на полі складали вірші, і я у шість років заримував щось російською мовою. Звідки вона взялася у мене? Я ж не чув її ніде, окрім кілька хвилинних новин по радіо та ще від хлопців, які поверталися з армії. Тому тепер дивуюся тим, хто, живучи тут, не може вивчити українську. У нас взагалі дивна ситуація з мовою. Пригадую, коли я навчався в Єревані й непогано володів вірменською, то навмисно підкреслював свій акцент, аби показати, що я не вірменин, але розмовляю їхньою мовою. Через те до мене і ставлення було краще, наприклад, здачу давали в магазині, хоча загалом на Кавказі її не дають.
— Сільський український хлопець потрапив до Київського університету. Напевно, це було важко. Але Ви паралельно навчалися ще й у Єреванському вузі. Це завдяки рідні, знайомим?..
— Мене дратує, коли люди стверджують, що вступають до університету самотужки. Тоді, як і сьогодні, у декана заздалегідь були списки тих, хто має навчатися (гроші, зв'язки). Мені допоміг мій дядько з належними знайомствами, хоча я був медалістом і вступний твір написав на «відмінно».
У Єреван потрапив тоді, коли мене ледь не вигнали з університету. Після першого курсу нас кинули в колгосп на польові роботи: перебирати картоплю і вантажити її на транспортер. І раптом помітили серед картоплі снаряд. Викладач наказав, щоб до приїзду мінерів його заховали в хатині діда, який сторожував на кагатах. Мені ж набридло працювати і я зухвало нагадав, що у місці, де знайдено вибухонебезпечні предмети, забороняються будь-які роботи. Викладач у відповідь: «Не зривайте працю!» Тоді я переховав знахідку, розпалив багаття і оголосив, що снаряд зараз вибухне. Усі кинулися тікати, зчинився ґвалт, викладач упав десь у борозну... «Це політична акція! - сказав він потім. - Повертайтеся до Києва забирати документи з університету».
І ось іду я в деканат звітувати про подію, а назустріч - декан. Прийшло розпорядження відправити двох студентів у Єреван вивчати вірменську мову. Мене він знав за публікаціями, перекладами грецьких поетів (робив їх за підрядниками свого товариша). Ось так із колгоспу я потрапив у Єреван.
— А взагалі, коли Ви почали писати?
— У дитинстві я писав вірші і друкував їх у газеті «Молодь Черкащини». Свою першу повість «Сніг» написав у Єревані і надіслав її у «Дніпро»,, тоді популярний молодіжний журнал. Вона не мала якихось соцреалістичних особливостей і була, як сьогодні кажуть, еротичною (тоді терміну такого не існувало). Починалася з дуже відвертих сцен, і покійний уже Андрій М'ястківський (редактор прози) написав мені на першому аркуші рукопису: «І шумить, і гуде, аж дерева клоняться, хлопець дівчину ї...е, хоче познакомицця». Але повість йому сподобалася, дружині дав прочитати, іншим. Офіційно мені дали відповідь, що повістину треба «збагатити прикметами сучасності», тобто зняти сороміцькі епізоди, відійти від патріархального села, поставити в хатах телевізори тощо. А писав я про своє дитяче село, яке майже нічим не відрізнялося від Шевченкового: читав і вчив уроки при каганцеві, гасовій лампі; чорніші чорної землі ходили люди, вже не кріпаки, а колгоспники; всі хатки - мазанки під стріхами... Не шкодуючи компліментів, мене все-таки переконали, що треба трохи переробити, тобто підпсувати твір, викинути секс і все оте, що не вписувалося в тогочасні межі. Тоді молодих не поспішали друкувати. Спілчанські керівники на зустрічах з молоддю казали: «Не беріться за романи, ідіть в гущу життя, на заводи, на фабрики, на колгоспні лани, вивчайте життя робітничого класу...» Сьогодні я переконаний, що все це велика омана, бо життя - всередині людини. Тож повість моя, хоч і була виправлена, та лежала ще довго в столі. Написав я її у 17 років, друкував у 22, а в біографічній довідці «для солідності» зробили мене 23-річним.
— Елементи еротики в літературі зараз дуже популярні. Для прикладу, За-гребельний, який став розкутішим у романі «Брухт». Еротика у Вашій прозі - це масовий гвіздок чи особиста інтенція?
— Наша література просто зголодніла за цим, як голодніє чоловік без жінки довгий час, і навпаки. Ніколи український автор не міг тут вільно висловлюватися. Ми лише двісті років тому почали писати так, як говоримо. Потім на нашій мові та літературі було табу. Відтак - люта цензура. Тому доводилося писати речі надто серйозні. Українські письменники свідомо брали на себе роль просвітителів і проповідників. Перший редактор журналу «Сучасність» Іван Кошелівець, який жив у Німеччині, казав, що найбільша біда нашої літератури - відсутність доброї белетристики. Це й досі відштовхує від неї читача. І досить дотепно він глузував з тих сучасних письменників, які начебто «не хочуть» писати гостросюжетних захопливих творів, бо це, мовляв, їх принижує. Потенції немає, казав Кошелівець, тому й нижче гідності. Щодо еротики, то вона ніколи не була для мене самоціллю. Це лише один із елементів, який працює на загальний зміст твору. Якщо еротику прибрати, наприклад, з роману «Кров кажана», то пропаде вся анатомія зради, про яку там ідеться.
— Відчуваєте якусь межу між письменниками старшого і молодшого поколінь ?
— За великим рахунком такого поділу не може бути, бо все наше життя - тільки мить. Але в наших «історичних» умовах така межа присутня, що, на жаль, досить відчутно. Мабуть, і я однією ногою там, іншою - тут. Старші письменники все-таки не змогли позбутися оболонки радянського часу. Коли, наприклад, я почав «осучаснювати» класику, зробивши свого «Декамерона», то піднялося стільки галасу! Ще ніхто нічого не читав і не бачив, а вже градом посипалися протести, доноси, листи трудящих. Це також своєрідний піар, але він дратує. Пишуть: як можна чіпати українську класику, що стояла на сторожі народу? Так, стояла. Але коли я в «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного читаю, що у Галі були «чорні брови ніби дві чорні п’явки вп’ялися над очима», або «Повії», де Улас через кільканадцять сторінок стає Петром, то мені хочеться це побачити. Я ж не зазіхаю на першотвори, на академічні видання. Навпаки, я хочу привернути до класики увагу тих, хто нею ніколи не зацікавиться в первісному вигляді.
— До речі, які «осучаснення» Ви вже зробили і чи не боїтеся, що через ...надцять років Ваші твори теж хтось «осучаснить»?
— Вже готові до друку «Повія» Панаса Мирного і «Декамерон» Боккаччо. Треба їх видати і подивитись на реакцію читач? Я знав наперед, що будуть протести. Сьогодні 22 науковці, літератури та викладачі написали на мене скаргу на ім'я з вимогою заборонити мені чіпати класику. Мовляв, я перейняв американську традицію і хочу підмінити класичні твори дайджестами. Я їм відповів, що яким щастям для Котляревського було жити у Філадельфії й інтерпретувати Вергілія, і як добре, що Тараса Шевченка заслали в Лос-Анджелес переспівувати псалми Святого Письма.
Панас Мирний писав «Повію» з великими перервами майже чотири десятиліття, він не встиг цей роман завершити, до того ж не мав редакторів, яких часто потребують і автори. Навіть такий майстер, як Нечуй-Левицький, просив видавців, щоб виправили йому недогляди, русизми «женщина», «жизнь», «підбородок» тощо, а вони те робили не завжди. Невже тепер ми не маємо права дослухатися до класиків? Тим більше, що за їхньої доби наша літературна мова була лише на етапі становлення, та ще й під заборонами. Зате російською та ж «Повія» розійшлася в різних редакціях під назвами «Уличная», «Блудница», «Гулящая» завдяки тому, що в процесі перекладу відфільтровувалася мова.
Чи боюся, що мене колись переписуватимуть? Якщо через 200 років хтось зверне на мене увагу і, тим більше, захоче якось інтерпретувати - це буде грандіозний успіх.
Постмодернізм, як на мене, попри свої здобутки, зруйнував насамперед психологічність художніх текстів. Щодо ідеї, то вона, безперечно, у мене є. Може, не в тому пафосному сенсі, як це трактують у школі, але є. Я знаю, що будь-яка тенденційність заважає художньому тексту, та якщо вже прогинатися, то під своїх.
— Ви майже 10 років займалися політикою, залишивши на узбіччі творчість. Якими є Ваші стосунки з політикою сьогодні? .
— Це був добрий досвід, який і досі трансформується в моїх творах. Політика багатьох затягує, як азартна гра. Я в ній розчарувався, коли побачив, що все вирішують гроші, а не ідеї. Після того ще часом заробляв статтями для дуже високопоставлених осіб - писав про них чи замість них. Виходили мої матеріали під різними іменами навіть відомих журналістів у газетах «Известия», «Комсомольская правда» тощо. Виплата за таку публікацію може перевищувати гонорар за роман. Під моїми текстами стояли підписи президентів і віце-прем'єрів.
— Розкажіть про Ваш останній роман «Елементал».Багатьох вражає реальність зображених подій. Ви спілкувалися з чеченськими бойовиками?
— Роман написаний на документальній основі. Здавна, як і всі свідомі люди, стежив за чеченськими подіями. Потім пощастило познайомитися з Аллою Дудаєвою, оскільки українці брали участь у вивезенні родини генерала з окупованої Чечні. А забезпечували успішність операції народні депутати, КУНівці. Вони супроводжували гуманітарну допомогу і водночас мали там інші справи. До цієї місії були причетні і високопоставлені чиновники Росії, які допомагали з «легальними» паспортами. Багатьох членів родини Дудаєвих, на яких полювали російські спецелужби, переправили в Україну. Сама Алла Дудаєва в 1996 році утримувалася під вартою в особняку під Москвою - Єльцин хотів її використати під час президентських виборів. Наші люди дуже ефектно зімітували велику бійку біля особняка. Повибігала охорона (ну какой же русский не любит уличной драки?), і її викрали. Привезли сюди; пані Алла переховувалася в Карпатах, і там мені пощастило поспілкуватися з нею. Уже тоді виник «чеченський» задум. Так сталося, що невдовзі я познайомився з українцем, який воював у Французькому іноземному легіоні. Дві теми об'єдналися. Спілкувався я і з бойовиками. Деякі з них потрапляли до Києва, з одним таким нелегалом Ібрагімом, що воював у формуванні Гелаєва, я зустрічався на природі, подалі від людей і стін. Він весь був пошрамований кулями, а очі світлі, синьо-зелені. Якось нас оточив наряд міліції. Ну, думаю, все, заметуть Ібрагіма. Але затримують мене, а Ібрагімові кажуть: «Іди собі». Тобто я виявився більше схожим на кавказця, аніж-справжній чеченець... Після виходу «Елементала» українці, які воювали в Чечні, зокрема син Юрія Литвина (відомого поета-дисидента), питали, де я воював, з ким. А кінцівку, себто «лажу» з дублеркою, я вигадав усупереч заздалегідь зрозумілому «хепі енду». Хоча потім один з учасників операції сказав мені: «Там була не одна дублерка, і везли їх в різних напрямках, щоб заплутати сліди». Це я до того, що інтуїція часом підказує більше, ніж документ.
— Ви справді бачите тих нових героїчних українців чи творите міф?
— Люблю показати гарного, сильного українця, від якого в цьому житті щось таки та залежить. Сповідую красивий, гоноровий націоналізм. На жаль, не бачу його серед молодшого покоління. Майже немає націоналістів серед молодих письменників, їх цікавлять переважно західні гранти, дармові поїздки закордон, таке ж оспівування демократичного Заходу, як було колись оспівування радянського способу життя. Я ж вам розповідав про конкретних, невигаданих людей. Одному з них присвячено роман. Але таких хлопців, на жаль, мало. Дуже мало. Тому часом доводиться творити міфна межі цього і якогось паралельного світів.
Олександр СОЛОНЕЦЬ
Политик HALL. №6 (18) октябрь – ноябрь 2004
ІЗДРИК такий, який він є
За тих часів, коли нашої держави ще не було, з'явився у Івано-Франківську (Станіславі) журнал "Четвер". Там друкувались молоді та невідомі. Зараз більшість з тих, хто взяв участь у перших, ще самвидавівських номерах "Четвергу", с поважними та авторитетними письменниками. В цьому так званому "станіславському феномені" почесне місце належить письменнику Іздрику, що по су місництву за покликанням редагує тепер славетний "Четвер".
Чому ви називаєтеся Іздриком, навіть не вживаючи при цьому власного імені — Юрій?
— Це моє прізвище по паспорту, хоч воно й стало чимось на зразок прізвиська. Справа в тому, що на якійсь момент я зауважив, що майже ніхто не називає мене по імені — лише "Іздрик". А якщо вже так, то коли виходила моя перша книжка, я поду мав — чому ні? Воно дійсно гарно звучить. І виявилося, що я мав рацію. Навіть було, Наталка Білоцерківець свого часу переконувала мене, що Іздрик — це мій псевдонім, а справжнє прізвище — Дерибас (насправді Дерибас — це був мій псевдонім ще в перших числах "Четвергу"). Закінчи лося тим, що я змушений був показати їй паспорт. Але мені здається, що це хороший такий бренд.
Ви зараз керуєте журналом "Четвер", і саме цей журнал, як популярний серед молоді, певним чином спрямовує її смаки. На що ви спираєтеся в цьому керуванні смаками молоді — які ваші орієнтири?
— Я не ставлю перед собою жодних ідеологічних завдань на зразок — скеровувати смаки молоді. Навпаки, мені здається, я сам керований цією молоддю і цією літературою наймолодшого покоління. Що до формування кожного окремого числа журналу, то у підборі текстів я керуюсь тільки інтуїцією, тільки. Це є вже така література, для якої я не маю жодних професійних критеріїв. Коли мені здається, що текст живий, має якійсь потенціал у собі, коли він має певні, справжні емоції, якісь цікаві образи, або оригінальне світобачення — тоді я його беру до друку. І таким чином кожне число "Четвергу" укладається само собою — приходить якась кіль кість текстів, 90 відсотків з яких є ґрафоманськими, з них відбирається 10 (або менше) відсотків найкращих, з них компонується окреме число. Те, як воно впливає, діє на читачів, як ці тексти інтерпретують молоді, — це вже їхня проблема, а не моя. І те, що журнал має популярність і в певних колах є культовим, я вважаю, це вели кою мірою — випадково. Але в доброму сенсі — не так випадково, як падає цегла на голову, а так, як випадково складаються, ніби паззли, багато різ них обставин, і з них виходить якась нова ситуація.
Радикалізм смаків та вчинків певним чином характеризує молодість. Чи наша молода література радикалізована? Чи ви це заохочуєте?
— Я погоджуюся з тим, що молодь здебільшого намагається виглядати радикальною, навіть радикальнішою, ніж є насправді. Але в основі цього радикалізму є прихована інфантильність. Чим більш людина незахищена, непевна в собі — тим більш агресивно вона поводиться, і то є форма за хисту. Це в плані психологічному. А в плані літературному радикалізм — від недостатньої майстерності, від недостатньої виписаності. Але це є нормально, такий етап кожен початківець мусить перейти — це така собі хвороба росту, і вона минає.
Видання "Четвергу" розпочалося на західній Україні, в Івано-Франківську. Чи зараз цей регіон так само домінує в журналі, чи ситуація змінилась і зараз серед авторів представлена й велика Україна?
— Я доволі часто чую закиди в західноукраїнському сепаратизмі. Проте "Четвер" не є західноукраїнським журналом — він є загальноукраїнським. Ми друкуємо дуже багато авто рів з центральної та східної України, досить багато текстів звідти приходить. Інша справа, що топографічна локалізація редакції у Львові дозволяє багатьом львів'янам, або тим, хто перебуває у Львові, просто приходити й приносити свої тексти. Бо ті, хто не мешкають у Львові, пересилають або мейлом, або поштою. Можливо, тому процентне відношення авторів з західної України більше — але тільки тому. Це не є жодним пріоритетом.
Що привнесли в "Четвер" літератори з великої України?
— Якщо йдеться про відмінність між авторами з великої та західної України — то межа ця дуже розмита. Центральноукраїнські автори більш схильні до експериментів авангардних чи модерних. Я думаю, причина в тому, що була перервана тяглість літературних процесів, вони не проходи ли природним шляхом. Все ж таки в західній Україні щось діялось подібне до загальноєвропейських процесів, модерністський рух відбувався, і авангардна література намагалась пробитися. Але в загальноукраїнському контексті ми маємо ту обірвану ланку розстріляного відродження, яка спробувала було ввести модерністські нотки в літературу. Отже, тяглість була перервана. І молоді, власне, намагаються неусвідомлено, чи підсвідомо напрацювати, надолужити традицію — невідбуту, неперейдену, яку треба прожити, щоб розвиватися далі. Натомість автори з західної України частіше відразу кидаються у постмодерн, що само по собі також не є дуже добре. Але це буде видно згодом, я не беруся оцінювати це з точки зору літературного процесу, добре це для нього чи погано. І ще один аспект, який я помітив — автори зі східної України більш радикально — навіть войовничо — настроєні в сенсі націоналістичному. Можливо, це через російськомовне оточення, в якому вони перебувають. Для нас, галичан, подібне — вже перейдений етап, якоюсь інфантильністю відгонить, але я розумію, що східняки можуть справді цим перейматися щиро.
"Четвер" читають лише в університетах столиць, або в провінції також? Ви це відстежуєте?
— Я це не відстежую цілеспрямовано тільки тому, що не маю фізичної можливості, часу. Але, оскільки я знаю, є люди і в провінції, і по селах, і навіть в російськомовному Севастополі чи Одесі, що з великими зусиллями добувають "Четвер". Якщо того року нам вдасться нарешті зробити передплату, кожен, хто хоче, зможе журнал отри мати. Ми планували це зробити ще цього року, але, на жаль, історія з ПДВ нас трішечки торкнулась.
Журнал окупає себе?
— Дякувати Богові, так, але при наших ПДВ і так далі, й так далі, розраховувати на прибуток нереально. Я роблю журнал фактично сам — починаючи від редагування закінчуючи дизайном і версткою. І це дуже важко, це ненормальна ситуація, і сподіваюсь, що в майбутньому можна буде створити бодай якусь редакцію. Але ж для того потрібні гроші, людям же треба платити.
Чи є певність, що автори, яких ви відкриваєте "Четвергом", стануть колись видатними письменника ми? І чи потрібно взагалі "велике письменство" в наш час Інтернету, є в ньому сенс?
— Потребує цього суспільство, чи ні — сенс в цьому є завжди. Зрозуміло, що зараз наше суспільство не потребує літератури в тій мірі, в якій потребувало суспільство радянське, його інтелігенція, що передплачувала літературні журнали. Всюди на Заході так відбувається — люди менше читають, люди більше зайняті зароблянням грошей. Але, навіть як що висока література витісняється на маргінес суспільного життя, все одно вона лишається, є сенс в її існуванні. Щодо "Четверга" — то, власне, всі, хто були надруковані в другому числі, ще самвидавівському — сьогодні є достатньо впливовими постатями в українській літературі. Майже стовідсотково — Марія Маки-цей, Єшкілєв, Тарас Прохасько, я, Ва дим Ковалич, Ганна Середа. Це так званий "станіславський феномен". Очевидно, що сьогодні такого від сотку вже не буде, але одиниці, я думаю, проб'ються.
До речі, стосовно "станіславського феномену". Андрухович, що стояв біля витоків "Четвергу", став для багатьох молодих літераторів зразком та метром, його вплив досить відчутний. Як ви ставитеся до цього синдрому наслідування?
— Я помічаю ці процеси, так. Я навіть помічаю, що й на мене Андрухович вплинув. І вважаю, що це пов'язано з необхідністю спертися на яку-небудь класику. Але та класика, яку ми вивчали в школі, настільки далека від нас — і хронологічно, і тематично, і культурово, і ідейно. Опиратись на неї просто неможливо — це надто великий розрив. Потреба класика - класика новітнього, новішого, чим Стефаник, або Леся Українка — створює оцей синдром наслідування, учнівства. І це назагал не є негативне явище. Люди, які обдаровані, які мають талант, рано чи пізно вийдуть з-під цього впливу. Люди, які не можуть вийти з-під впливів, зарівно, чи наших класиків, чи зарубіжних — вони нічого цінного не зроблять, бо не мають достатнього творчого потенціалу.
Чи можете ви розповісти, на власний досвід спираючись, як відбувається процес виходу з-під впливів? І що натомість приходить?
— Про свої суб'єктивні враження можу розказати. Письменники, вплив яких я дуже сильно відчував свого часу, — це Гемінгвей, Набоков, Кафка, Беккет. І це був вплив радше самої довершеності їхньої стилістики —може, це найбільше стосувалося механіки письма, яке хотілося наслідувати в процесі вербалізації своїх переживань. Але, коли ти пишеш достатньо багато і починаєш "виписуватися", то виробляється власна мова, власна техніка письма. Тоді виявляється, що чужа мова, стилістика, механіка письма тобі вже ні до чого, якщо маєш власний інструментарій, власну дикцію — які вже достатні для того, щоб яскраво висловити те, що тобі потрібно.
Тобто механіку позичати можна — це не соромно, це на корись. Але, коли механіка вироблена, лишається наповнити форму змістом, визначитися з темою.
— Я не шукаю тем. Я ніколи не маю жодної ідеї, щось пишучи. Більш того, я ненавиджу ідеологію в літературі — в сенсі ідеї як першопричини для писання. Крім того, я настільки рідко пишу, що не мене запитувати про це. Твори мої були для мене актом психотерапії — таким чином я позбавлявся якихось неврозів, якихось комплексів, з якими просто неможливо було жити. Оскільки грошей на психотерапевта в мене не було — я зробив це через книги.
Дуже помітна, зокрема в "Воццеку", західна культурна домінанта.
— Це природний стан речей. На Галичині люди ще дуже добре пам'ятають так звані часи "за Польщі". Ще є напівгенетична, напівісторична пам'ять про бабусю Австрію, де ми були у Європі. Це не є ознака нашого західного сепаратизму, це природно. Можливо, так само, як природно на сході України — тяжіння до Росії. Там читаються російські книжки, думається російською. Я ж орієнтувався на західну літературу, бо вона мене цікавила. Але улюбленим моїм письменником є російський письменник Набоков.
Чи знайомі з вашими книгами не українські читачі?
— Перекладали мене — англійською, російською, польською та білоруською. Якщо в Польщі переклад робив ся більш-менш легітимно, я його хоч якось звіряв, редагував, отримав бо дай мінімальний гонорар за це, то Росія — як старший брат, — дозволила собі зробити переклад і опублікувати мене без моєї згоди. Існує навіть, наскільки я знаю, 2 російські переклади "Воццека", обидва однаково невдалі. Але це вже не моя проблема, оскільки це робилося нелегітимними, й навіть, можна сказати, несимпатичними шляхами.
Те, чим займається письменник, і те, чим займається редактор — речі, в якомусь сенсі, протилежні. Бо письменник тим кращий, чим далі він відірветься від ґрунту, буде розкутим, проте редактор — навпаки, не має права на фантазію, він мусить про ґрунт пам'ятати дуже добре.
— Для мне поєднувати ці дві іпостасіє органічно, тут не виникає жодних проблем. От ви кажете про відривання від ґрунту, про поринання в світ фантазій, але для мене письменство — це поринання в світ мови. Так само як і редагування. Отже, це те й саме. Ти намагаєшся причесати авторський текст, звести його до норми граматики, синтаксису, зрозуміти його, в'їхати в його власну поетику, в його світ, в його образну систему. Якщо навіть редагувати, а це, безперечно, доводиться робити, то робити я намагаюсь це дуже обережно.
От ви кажете, що письменництво для вас — щось на зразок психотерапії. А музикою ви займалися з тих самих засад?
— О, це було дуже давно. Музика займає дуже велике місце в моєму житті. Зараз я лише слухач, проте й це важливо. Я закінчив музичну школу по класу віолончелі, й закінчив блискуче. Й далі хотів вчитися музики — але батьки сказали, що треба закінчити середню школу. Закінчив школу —про віолончель не було й мови. Я думав, поступлю в художню школу, але сталося так, що я пішов вчитися на інженера в Політехніку. В Політехніці я грав у рок-групі, на клавішах, бо віолончелі там не були потрібні. Далі, починаючи від 1990 року й до 1994 я трошки займався малярством. Я почав займатися цим під впливом одного художника, що сказав — "Старий, ти ж вмієш і любиш малювати, чому б тобі не зайнятися цим серйозно?". І я доволі успішно цим займався, є мої роботи в каталогах міжнародних виставок, чотири роки, зрештою, я жив з продажу своїх картин. І це було тим більш дивно, що здебільшого я займався абстрактним малярством, тобто це не був якійсь фігуративний кітч. Пізніше я зрозумів, що я не художник — я можу гратися в художника, я можу вдавати з себе художника, але я ж знаю правду — і я припинив. Образотворча моя діяльність продовжується зараз в тому, що я роблю дизайн журналу. На такому рівні, я думаю, можу працювати достатньо професійно. А от з музикою якось... само пособі заглохло. Власне, чому я згадав той період з 1990 по 1994 — тоді я записав два фортепьянні концерти, це було в рамках міжнародного бієнналє "Імпреза", напівперформенс. Але враження цих чотирьох років обумовили моє сьогоднішнє скептичне ставлення до всього так званого contemporary art.
Чому?
— Не цікавить мене це — ані як споживача, ані як продуцента. Натомість мій вроджений консерватизм постійно штовхає мене до класичних, традиційних форм. І власне, в результаті цих метань, пошуків я зупинився на письменництві.
Бути українським письменником, напевно, — справа невдячна?
— Я є патріотом України. Мені подобається повертатися на Україну, мені подобається чути українську мову. Я не люблю Київ, тому що — тут вже моє галичанство вилізає — мені здається, що більшість людей тут позбавлені самоідентифікації. Якщо на Хрещатику зупинити першого-ліпшого й запитати — "Хто ти є?" — відповідь або не прозвучить взагалі, або буде погано артикульована. Як західняк, корінний галичанин, або бандерівець, я не дуже добре чуюся на російськомовній, східній Україні. Але мені надзвичайно подобається, що ця країна — наша дурнувата — є така різна, що настільки різні ментальності в різних її куточках. Лишається, щоб ми навчилися один одного шанувати, не відокремлювати, де хохли, а де бандерівці, натомість просто приймати один одного такими, якими миє.
Клавдія Сохметова
