Василь Сагайдак

Книжки що вийшли у Кальварії
Повторення літа

Слово про поета

Василя Сагайдака я знаю з вересня 1963 року, коли він у неповних 18 років став студентом факультету україністики Львівського університету.

Відбувалося чергове засідання літературної студії “Франкова кузня”, свої вірші читали першокурсники Василь Сагайдак і Богдан Стельмах. Пам’ятаю, що це був справжній свіжий подих поезії. Семен Шаховський та Микола Ільницький, які були присутні на засіданні, засвідчили про з’яву двох поетів. Василь читав речі, що були написані переважно вільним віршем, Богдан — карбовано римовані.

Я заздрив їх дружбі, тішився, коли вони прийняли мене у своє коло, хоча сам уже чимало друкувався, от-от мала вийти моя перша книжка “Дана”.

В 1964 році Львовом, як і всюди в Україні та в республіках Прибалтики, прокотилася чергова хвиля репресій проти інакомислячих. Василь дружив з Братами Горинями, Михайлом Косівим, Ігорем та Іриною Калинцями, іншими старшими українськими патріотами, яких та хвиля відправила в табори.

Василя забирають до війська й виключають з університету за… неявку на сесії. Відновитися йому не пощастить, і через 10 років він уже продовжить студії в Одеському університеті.

Але це буде згодом. А наразі були цікаві дебюти у найпрестижніших на той час часописах — “Жовтень” (тепер “Дзвін”), “Дружньо вперед” (Пряшів), збірниках “Естафета пісні”, “Вітрила” та інших. Я вже не кажу про газети — від львівської “молодіжки” до “Літературної України”. Сотні друкованих речей, на порозі — книжка. Але… У вересні (знову у вересні) 1969 року я вперше побував у рідному селі Василя — Добросині Жовківського району на Львівщині. Тут він закінчив з медаллю середню школу, тут він 13 числа цього місяця вінчався у місцевій церкві з Іриною (з легкого голосу Володимира Яворівського — Ірпою), а я був старшим дружбою. Ірина походила з містечка Кам’янки Бузької, де після війська притулився у районній газеті Василь. Вінчання у церкві, та ще й у забороненій на той час греко-католицькій, сплилі давні “гріхи” зробили нестерпним життя поета у цьому райцентрі. Я, недовго думаючи беру Сагайдака за чуба і везу до Одеси. Тут трошки легше дихалося українським літераторам, тут яко студент факультету журналістики я постійно проходив практику, знав багатьох прекрасних письменників — Володимира Гетьмана, Володимира Зінченка, Василя Фащенка, Анатолія Колісниченка, Олексу Шеренгового, Бориса Нечерду, Валентина Мороза… Сподівався, що в їхньому оточенні знайде прихисток поет. Мої сподівання збулися частково. До Одеси теж докотилася нова хвиля переслідувань, Василя врятувала від “п’ятирічки” чи “семирічки” відсутність прописки. Поет мешкав у знайомих, жив з випадкових заробітків — переважно гонорарів телестудії та радіо, а то й із розвантаження вугілля та нічного розвезення хліба. В той час у мережі телерадіо працювали прекрасні журналістки, істі інтелігентки Людмила Сироткіна та Ірина Падоріна. Вони й допомогли вижити поетові.

І нарешті 1974 року в Одеському видавництві “Маяк” виходить перша книжка Василя Сагайдака “Порт”. Олекса Шеренговий — редактор книжки пізніше розповідав, що перший варіант збірки був розсипаний у друкарні, а другий — склала поема “Порт”, написана Василем для радіофільму про місто Іллічівськ, бо якось треба було рятувати дебют. Все одно там було багато поезії, пошуку, що завше було притаманне Василеві. Далі вийшли книжки “Плекаю квіти” (1980), “Летюче стремено” (1984), “Сонетний двір” (1987). Я радів за поета і питався: а де ті книжки, з якими він їхав до Одеси — “Альфа Центавра”, “Тінь Сіфра”, “Щоденник джмеля”, “Великодній дощ”? Поодинокі вірші знайшов у “Шипшині” (1989), “Яворових санях” (1991). “Не час, — журно казав Василь. — Поезії, як і хлібові, потрібно погоди”.

Се було у серпні 1991 року, коли для нас наче вибухнула бомба — у документах чергового судового фарсу над Степаном Хмарою зафігурувало прізвище поета. Видаючи підпільний журнал, С. Хмара прибрав псевдонім Максим Сагайдак. Ловили ж Василя Сагайдака. Ми зрозуміли, звідкіля усі Василеві прикрощі, покалічені книжки, тяганина зі вступом у Спілку, вимушене безробіття, відсутність мешкання, заборона жити в обласних центрах і т. д. Про це повідомило агенство “Євроікс”.

“Життя вертається поволі на праведні свої стежки”, — пише Василь Сагайдак. Дай, Боже, щоб так і було, щоб і для цього поетові достарчило життя.

Дмитро Герасимчук