преса

Автор: Олександр СТУСЕНКО
Видання: Українська літературна газета

Риба шукає, де глибше

http://www.litgazeta.com.ua/node/698
№10(16) 14.05.2010

Оксана Драчковська. Нянька-Ненька (зі щоденника заробітчанки). – Л.: Кальварія, 2009

Хоч як це дивно, але нічого дивного тут нема: наші жінки їдуть за кордон і там блудствують. Із примусу (бідолашні) чи в пошуках особистого щастя (прагматичні). Наші чоловіки з тих самих причин виходять на шлях із варягів у бариги, закладають рухоме й нерухоме майно, позичають великі гроші під добрячі відсотки і… покладаються на те, що козак не без долі (наші молодші брати росіяни в таких випадках покладаються на свій національний «авось»). А все тому, що риба шукає, де глибше, а людина – ви й самі знаєте. Хтось, як-от покинуті старенькі батьки та малі діти, їх із нетерпінням чекають додому: хай без тисяч євробаксів, але живих і здорових. Хтось до них ставиться зі співчуттям: мовляв, нещасні люди, закинула ж доля… А комусь їх зовсім не шкода. Згадаймо хоча б Роксану Харчук із її настовбурченими думками: «І тих, хто на заробітках, теж не шкода. Бо наш «бідний» народ хоче жити, як у Європі, а працювати, як у совку. Наш «бідний» народ шукає, де краще, звик до «шари», крадіжок, прагне обвести довкола пальця ближнього, заздрить успішнішим й вічно нарікає на владу, яка є його ж плоттю й кров’ю». Прочитавши книжку Оксани Драчковської, видану в кальварійській «квітковій» серії, з мізантропічними випадами пані Роксани не погодитись важко (повірте, я пробував). Утім, спершу – трохи академізму.

Література з серії «наші за кордоном» має дуже давні традиції. Тобто якби комусь брязнуло в голову таку серію видавати, то туди потрапила б купезна купа людей, найяскравішими перлинами в якій сяяли б і Анна Регіна королева Франції, й Роксолана Сулеймана, і славнозвісний мандрівник вісімнадцятого століття В.Гри горович-Барський, який по закінченні Київської академії чверть століття перебував у мандрах, і Наталка Сняданко зі своєю «Колекцією пристрастей», і Світлана Пиркало з приватним розслідуванням «Не думай про червоне», Сергій Жадан та Ірена Карпа зі своїми подорожніми нотатками, які чомусь називають молодіжними романами, і Ева Гата, яка шлях «Із варяг у греки» накреслила рунами… Ну, і Оксана Драчковська, про яку, зрештою, й мова. Власне заробітчанська тема в цьому потужному потоці має своє окреме місце, проте в літературі це ще тільки невеличке, малопомітне джерельце, хоча фактажу для створення гостросюжетних полотен – більш ніж досить. Першопрохідцем, як завжди, був фольклор. Заробітчанські пісні збиралися й видавалися ще на початку ХХ століття. Мої улюблені – «А Боже мій із тов Гамериков», «Десь я маю жену в Еуропе», «Ой Канадо, Канадочко, яка ж ти зрадлива». Пам’ятаємо й напружений Стефаників «Камінний хрест», хоча мова там не про заробітчанство, а про еміграцію. Найсвіжішими розробками заробітчанської теми є книжки Еви Гати та О.Драчковської.

Перед тим, як лізти в аналіз книжок, звернімо увагу на певний комізм кругообігу людей у природі: українці їдуть на заробітки в Польщу чи Німеччину, поляки й німці – в Італію та Іспанію, італійці та іспанці – ще чортбатьказна-куди, через Атлантику… Наші хлопці наймаються на китайські траулери й баржі, а китайці тим часом продають у нас на базарах американські джинси турецького виробництва… І ні до чого тут глобалізація, вся річ у тому, що риба шукає, де глибше, а людина… Та ви й самі знаєте.

Якщо в книжці Еви Гати «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами» для поїздки персонажихи на заробітки існує бодай примарна причина (купити чоловікові-алкоголікові окрему квартиру, щоб мати змогу з ним роз’їхатись після розлучення), то в «Няньці-Неньці» О.Драчковської будь-які причини залишаються за кадром. Є хіба подібна історія такої собі заробітчанки Руслани: вона теж прагне заробити грошей, аби «збудувати хату собі й дітям», бо чоловік «почав пити безбожно», наробив боргів і махнув… еге ж, на заробітки. А до неї в хату потяглися кредитори. «Одні лякали, інші проклинали. Думаєш, чого я сюди приїхала? Щоб ті гроші повіддавати», – звіряється Руслана. О, ця одвічна саможертовність української жінки, що перша (саможертовність) ніколи не буде належно поцінована, а друга (укржінка), відповідно, теж! Я не сміюся, я плачу…

Особливо на сльозу пробиває образ заробітчанина Багеля – головного старожила української громади іспанської Івіси. Ось що про нього розповідає О.Драчковська: «Він безвиїзно прожив тут чотири роки, маючи «папери», тобто легалізацію, а значить – можливість будь-коли поїхати в Україну і вільно повернутися. Але не поїхав ні провідати своїх уже дуже стареньких і хворих батьків, ні на їхні похорони – спершу мами, потім тата. Кажуть, він просто не мав грошей, хоч і заробляє, може, найкраще з усіх українців. Але ж, як відомо, немає таких грошей, яких не можна було би пропити».

Взагалі, читаючи книжку «Нянька-Ненька» О. Драчковської, як і малохудожній опус Еви Гати, постійно ловиш себе на думці: чи не агітками є ці книжки й чи не спрямовані вони на те, щоб заманити побільше наших робочих рук, горбів та піхв у країни присмеркової Європи? Попри всі страшилки, які фраґментарно зринають у цих книжках, наполегливі персонажі надто гладенько злітають до заробітчанських вершин. Персонажиха Гати, для порядку повпиравшись, виходить заміж за грошовитого грека, а Оксана Драчковської (Драчковська?), заробивши грошенят, щасливо повертається з чоловіком додому (чоловік гарує тут же на будівництві). І в обох книжках жіночок оберігають такі собі янголи-охоронці: у Гати – полька на біржі праці, у Драчковської – вже згадана Руслана. Досить сказати в домофон магічне «сой Оксана, аміґа де Руслана», як двері поважної й суворої сеньйори, яка «бавиться в королеву», гостинно відчиняються…

Я далекий від того, щоб судити рибу, яка шукає, де глибше, а людину – яка… Та ви знаєте. То більше, що й сама О.Драчковська від того застерігає: описуючи красу своєї знайомої, вона визнає, що «за таку і в Скандинавії списи ламали би». А далі робить висновок цілком у християнському дусі: «Вродлива жінка частенько має славу курви. Не знаю, скільки в тому правди. Може, ці чутки поширюють менш привабливі заздрісниці, а може, й справді таким дівчатам важко встояти проти загального обожнювання і постійних домагань. У кожному разі, хіба можна їх засуджувати?» Ні, не можна. Бо ж ми від початку домовилися: рибі – риб’яче, а людині – людське.

У передмові до книжки «Нянька-Ненька» Василь Кожелянко інтригує потенційного читача, який, не знаючи авторки, «губитиметься у здогадах: хто це написав – журналіст, який володіє літературним даром, чи письменник, який у пошуках нових горизонтів вдався до потужної репортерської роботи?». Можу сказати одне: це не вибірки зі щоденника, як зазначено в підзаголовку, не журналістика й не белетристика. Назву цьому межижанрю я запропонував би просту і ємку: побутопис. У нашому випадку – із присмаком іспанської паельї.

Ця мила книжка буде цікава насамперед тим, хто не їздив і найближчим часом не збирається їхати на заробітки. Вона справить приємне враження, зачепить у душі романтичну струну (ми ж усі прагнемо відчути себе одчайдухами-зухами, не піднімаючи з дивана свого оброслого м’ясивом кістяка). У книжці ж бо є не лише виснажливе прибирання чужих осель і підмивання 193-річних бабів, а й багато моря, мандрівки на острови, ресторани з делікатесами та маленький сопливий Жорді зі здуттям животика – смішне іспанське маля, прощаючись із яким перед від’їздом в Україну нянька Оксана (Драчковська?) не може стримати сліз. Як і за всім тим гарним, що подарувала їй Івіса, «а ще більше за тим, чого не встигла подарувати».

А тепер пафосне. Успішна заробітчанка таки вертається на батьківщину. «Я не можу просто так узяти й викинути на смітник своє життя лише через гроші, – заявляє вона. – У мене там дитина, робота, друзі. Там батьки. Я не хочу, щоб вони старіли і вмирали без мене». Якщо ви й після цього абзаца не пустите сльозу, то за кілька сторінок вас чекає ще більше пафосу – в патріотичній футур-фантазії: «Жорді – молодий і вродливий мільйонер […], освічений Жорді обурено каже своїм товаришам: «Не розумію, як можна плутати Україну з Угорщиною? Це ж зовсім різні культури. Навіть мовні групи різні. До речі, з Угорщини походить моя бабуся. Але чомусь саме до українських пісень і української мови я відчуваю якийсь загадковий сентимент. Ці звуки будять у мені щось дуже давнє – ніби з минулого життя». «Віримо, віримо, – закивають у відповідь інші молоді італійські мільйонери, випещені українськими няньками. – У нас – точно таке саме!»

Розридалися?.. Ну нарешті! А то знай тільки над лихою заробітчанською долею звикли плакати.