новини : Рецензії

2004-10-08

Інтерв

1. "Юрко Издрык: «АМ™ - в украинской литературе такой книги ещё не было»"
Культовый украинский писатель и злобный монстр Юрко Издрык рассказывает о своем новом романе, ребенке и эрекции...
www.proza.com.ua
2. "Друг читача", №1, серпень 2004
"В.Шкляр: "Під моїми текстами стояли підписи президентів і віце-прем"єрів..."
3. "MAX", №1, 2004
"Молодой и свободный" Андрій Білик з Любком Дерешем
4. "Книжковий клуб плюс", 9 (31) 2004
СМІЙСЯ, ЯК РАБЛЕ!
Із Анатолем Перепадею розмовляла Євгенія КОНОНЕНКО
Світова література як фант світової культури існує насамперед завдяки перекладачам. Завжди € люди, спроможні читати в оригіналі, але їх вкрай небагато, й не вони визначають обличчя «свіжого читача», який читає рідною або котроюсь із поширених у світі мов. І тому цілком природно, що про світову літературу та її представленість в українській я розмовляю з Анатолем Перепадею, славетним українським перекладачем, котрий переклав дуже багато книжок із багатьох мов і який перекладає вже дуже давно. Власне, Анатоль у своїй праці захопи в дві епохи, він може порівняти роботу перекладача й у радянській Україні, й в Україні незалежній.
— І коли ж краще працювалося перекладачеві: за радянських часів чи нині?
— Тут я завжди повторюю одне й те саме. Робота цікава завжди, хоч би яка доба була надворі.
— Але перекладачі та й інші літератори не можуть забути радянських гонорарів.
— Тоді не все було так просто. Адже не всіх допускали до тієї добре оплачуваної роботи. А я мав певні конфлікти з радянською ідеологією, яка дуже активно втручалась у літературний процес. І, часом, доводилося домовлятися, щоб мої переклади друкувалися під чужими іменами. Мій перекладацький стиль доволі яскравий, співробітники редакцій одразу впізнавали його. Одначе існувала солідарність, коли ніхто не виказував опального перекладача, котрий, попри всі заборони, і перекладав, і друкувався. І гонорари мені, як правило, чесно повертали ті, хто «позичав» своє ім'я. Та я не сумую за радянськими гонорарами. Краще я зроблю втричі більше, щоб заробити на прожиття, але не матиму діла з радянською цензурою, яка втручалась у перекладацький стиль, намагалася редагувати яскраву мову блискучих перекладачів, таких, наприклад, як Микола Лукаш.
— Але ж якість українських перекладів тих часів все одно була дуже висока.
— Так, багато текстів світової класики було перекладено українською справді надзвичайно якісно. Наприклад, коли Борис Тен видав переклад «Іліади»,він отримав листа від Корнея Чуковського, який дуже високо оцінив його працю, відзначив, що російськоюмовою не було такого якісного перекладу цього визначного твору античності. Це стосується не лише«Іліади», а й багатьох інших великих книг.
— Тобто ви вважаєте, що українська школа перекладу загалом якісніша за російську?
— Іноді до мене й правда навідуються такі думки. Перекладаючи Пруста, я заглядав до російської версії й знаходив там багато неоковирностей навіть у назвах, не кажучи вже про кричущі невідповідності оригіналу. Я навіть колекціоную кострубаті речення з російських перекладів великих книжок. І зараз, працюючи над «Пробами» Монтеня, знаходжу багато слабких місць. Росіяни подали зовсім не того Монтеня.
— То невже всі російські переклади аж такі слабкі? Мені доводилося слухати лекцію російсько-французького інтелектуала єврейського походження Єфима Еткінда, й він говорив, що російські перекладачі загалом виконували свою роботу дуже добре, перекладаючи тексти незаборонених великих авторів, щоб не писати своє на догоду владі.
— Те саме говорив Віктор Єрофеєв, мовляв, саме перекладачі врятували російське слово.
— І він це говорив, хоча російська література за радянських часів була, м'яко кажучи, істотно краща за українську...
— Саме так! Відсутність якісної оригінальної літератури, до речі, створювала додаткові проблеми для перекладачів. Коли в мене виникали проблеми, як органічно відтворити українською те чи інше речення з іноземних книг, я нерідко думав: а як про це писав би український письменник, і не знаходив відповідників. За радянських часів вартісних письменників не було. І навіть Гончар, ця священна корова соцреалізму, мало чого вартий.
— Цілком згодна з Вами, але повернімося до перекладів. Так, в українській літературі є дуже багато якісно перекладених класичних текстів.
— Тільки, на жаль, дуже мало тих, хто здатний оцінити їхню якість!
— Українські перекладачі поставилися до своєї праці з величезною відповідальністю. Адже переклад класики потребує більшої зосередженості, тут можлива наявність кількох різних перекладних версій. До речі, а Ви, пане Анатолю, більше любите перекладати класику чи сучасну літературу?
— Не має значення! Аби книга цікавила мене. Іноді для заробітку доводилося перекладати мало цікаві книжки, але я цього не люблю.
— От ми й підійшли до наступної теми нашої розмови. Класика - це дуже добре, й добре, що українська література має добре перекладену світову класику. Але нормальний літературний процес потребує перекладу не лише того, що стало класикою, а й книжкових новинок і, можливо, таких текстів, котрі напевне класикою не стануть.
— Ну, то й це в Україні потроху робиться. Це здійснюють видавництва «Кальварія», «Юніверс»,«Класика», «Дух і літера». Я з ними всіма співпрацюю.
— Але, пане Анатолю, Ви робите дуже багато, та ви не можете зробити все. Є й інші перекладачі з різних мов. Що ви могли би сказати про перекладні книжки українською ?
— Дуже часто трапляється так званий філологічний переклад. Це коли перекладач дуже добре знає іноземну мову і, насамперед, дуже боїться загубити бодай щось із буквалістики оригіналу, а в результаті губиться його дух. Добре знання мови, якою написано оригінальну книгу, - це ще не все, що треба доброму перекладачеві.
— А що потрібно? Можливо, перекладацькі студії, заняття для початківців?
— Потрібне чуття мови, якою перекладаєш. Потрібне уміння оцінювати свою роботу з позиції читача, котрий відкриє цю книгу. Я дуже скептично ставлюся до перекладознавства. Як на мене, теорія перекладу - це нікому не потрібна дисципліна. Підручник, який написав Віктор Коптілов, - надзвичайно нудна книга, не знаю, хто й коли її прочитає. Головна чеснота перекладача - це не знання теорії перекладу, а його смак.
— Чи багато серед щойно виданих книжок таких, що перекладені саме так?
— Я не маю часу читати книжки, я дуже багато працюю. А ті, в які, буває, заглядав, видалися мені просто жахливими. Наприклад, переклади з голландської. А шведські книжки перекладено непогано, зате самі тексти дуже нудні, не знаю, навіщо їх треба було перекладати. Але я вірю, що в Україні дуже скоро з'явиться дуже багато якісних перекладів! Усе що я кажу, завжди збувається.
— Ну, а поки що доводиться читати світову літературу в російських перекладах. Росіяни перекладають надзвичайно багато - й варті уваги книжки, й не варті того. Але все це продасться, інакше не видавалося б. І великою мірою продається в Україні. Україна є вдячним ринком російської книги, зокрема, сучасної зарубіжної перекладної літератури.
— Це вже проблема не перекладацька, не літературна й не видавнича, а політична, державна.
— Але ж українці, котрі стежать за світовим літературним процесом, мусять читати й Пітера Хьога, й Артуро Переса-Реверте, й Тибора Фішера та й сотні інших авторів російською...
— Як, до речі, ми за радянських часів читали Ніцше, Джойса, Камю польською або чеською, купуючи ті книжки в магазині «Дружба» на Хрещатику. Але я знову ж таки вірю, що справи, хоча й повільно, але налагоджуються. Скоро всі полиці в українських книгарнях будуть заповнені українськими книжками. Й зарубіжна література буде представлена українською дуже якісними перекладами. Й перекладачам дуже добре платитимуть, і вони їздитимуть тільки на автомобілях нової марки. Ось побачите!
— Але поки що цю проблему не розв'язано не тільки в Україні, а й, скажімо, в Литві, де краща як економічна, так і національна ситуація. А перекладів сучасної світової літератури литовською дуже бракує, й ознайомлення зі світовою літературою стає проблематичним, оскільки молоде покоління вже не знає російської мови. Я вдячна панові Анатолю Перепаді за цікаву оригінальну розмову про проблеми світової літератури в Україні, й мені хочеться поділяти його оптимізм щодо того, ніби скоро все й насправді налагодиться. Принаймні - у світі українських книжок.
— А поки що українські видавництва потроху видають іноземні книжки. Всі вони видаються винятково на гранти фондів із підтримки тієї чи іншої культури - французької, голландської, шведської, німецької. Цих книжок дуже мало, і тому про бодай якийсь зріз світової літератури говорити не доводиться. Адже сучасний літературний процес - річ така величезна й бурхлива, що й російською, де загалом перекладається дуже багато, представлено далеко не все. Закордонні письменники, з якими знайомишся під час участі в письменницьких програмах, буває, називають імена (на їхню думку) беззаперечних літературних авторитетів, котрих у російських перекладах немає. Також спілкування з закордонними письменниками доводить і те, що ситуація з представленості світової літератури мовами недомінантних культур загалом недуже відрізняється від української. Румунською або, скажімо, македонською перекладено дуже мало сучасних письменників. У Польщі ситуація краща, поляки значно більше можуть прочитати з сучасної світової літератури рідною мовою. Та все ж таки не так багато, як ті, хто читає російською. Великі нації мають більші можливості розвивати видавничу справу, утримувати перекладачів, агресивно завойовувати ринок. І не лише національний, а й сусідніх держав, особливо, якщо останні недуже опираються.
А чим наразі потішать українські видавництва шанувальників світової літератури? З'явилися цікаві книжки фінських авторів. Українською перекладено книгу Лів Ульман, - однієї з провідних авторок сучасної Норвегії, дочки великого шведського режисера Інгмара Бергмана. Виходять переклади з польської-як класичні, так і сучасних авторів. Як завжди, видано декілька книжок у перекладі з французької - програма «Сковорода» щорічно здійснює свої проекти. Але головною родзинкою цього списку буде все-таки не книга сучасного автора, а класика, яка не підводить, - «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле в перекладі Анатоля Перепаді, про який уже ходять легенди. І як тут не згадати рядок поезії живого українського класика: «А поки розум од біди не згірк ще, не будь рабом і смійся, як Рабле!»