новини : Огляди та аналітика

2014-04-16

Про проблеми книговидання в Україні

Засновник і мажоритарний власник видавництва "Кальварія", керівник PR-Prime Company Петро Мацкевич висунув пропозиції з вирішення системних проблем книговидання в Україні. Ці пропозиції обговорювалися учасниками круглого столу "Книговидання — стратегічна галузь", а також представлені окремим депутатам ВРУ та громадським діячам.

А. Міні-преамбула
Національна культура загалом і, національне книговидання зокрема, є стратегічними галузями держави з точки зору національної безпеки, формування нації та міжнародного авторитету. А за умови ефективної державної політики культура є ще й надзвичайно потужним економічним чинником. Так, вклад культурних індустрій у валовий дохід країн Євросоюзу складає більше аніж 8%, що перевищує вклад від сільського господарства чи хімічної промисловості... А у Великій Британії — більше 10%. Тому не дивно, що саме Лондон, а не Париж є центром світової моди, і саме Велика Британія, а не США чи Китай є світовою видавничою метрополію — і за накладами, і за кількістю титулів.

Однак в Україні, упродовж усіх років незалежності, культура залишається на маргінесі державної політики і не виконує свою фундаментальну ролю, культурні індустрії знаходяться в абсолютно жалюгідному стані, а українська книжка — на межі повного знищення, і це при тому, що вона, при ефективній державній політиці, має величезний потенціал стати одним з суттєвих донорів бюджету.

Смію стверджувати, що втрата Україною Криму і загроза втрати нею Південного-Східних областей, значною мірою, є наслідком відсутності державної культурної політики упродовж усіх років незалежності результатом якої є стан гуманітарної катастрофи в країні, що найяскравіше демонструють цифри саме у сфері національного книговидання. Так загальноприйнятим у світі показником, який свідчить про гуманітарну катастрофу в країні, є зниження річного рівня виданих на душу населення книжок до величини у 1,5 примірника. В Україні ж ця цифра упродовж більше ніж п’ятнадцяти останніх років коливалась в межах 0,5-0,9 примірника (!!!). Причому до цієї цифри включено УСІ книжки та брошури, видані в Україні УСІМА мовами, включно з книжками виданими на держзамовлення...

Для прикладу: 2011 року дохід лише видавничої групи Pearson з Великої Британії перевищував 8,4 млрд. USD, а сумарний дохід УСІХ книжкових видавців України — близько 0,15 млрд. USD...

В. Пропозиції і пояснювальна записка
Проблем, які нагально необхідно вирішувати для «реанімації» української книжки, і які можуть бути подолані лише за участі держави (з огляду на стратегічну важливість галузі) — багато. Більшість із них, як і можливі шляхи їх вирішення, озвучувались експертами ще на початку 2000-х років.

Повнометражну програму виходу української книжки зі стану колапсу, яка на першому етапі не потребує суттєвих додаткових витрат з державного бюджету, розробити теж не важко, однак починати цю НАГАЛЬНУ справу необхідно з того, щоб:

I. достукатись до влади, тобто знайти там тих, хто в стані зрозуміти серйозність проблем і готовий здійснювати реальні кроки для їх подолання (на усіх рівнях).

II. сформулювати та законодавчо закріпити базові принципи державної політики у сфері книговидання, серед яких мають бути принаймні такі (перелік та конкретні формулювання можуть бути уточнені та доповнені експертами):

1. Чітке визначення терміну «українська (чи вітчизняна) книжка»
Як це не дивно, але сьогодні українське законодавство визначає «вітчизняною» книжкою, книжку... виготовлену, тобто розмножену в Україні. Ця «поліграфоцентрія» є однією з фундаментальних причин багатьох бід української книжки. Адже видавнича справа та поліграфія належать навіть до різних видів діяльності: видавнича справа — це сфера виробництва, а поліграфія — це сфера послуг. Більше того — видавець і поліграфіст за своєю природою — антагоністи. У них різні цілі, які суперечать одна одній.
Звичайно наявність потужної поліграфічної бази та виробництва усіх поліграфічних матеріалів для виробництва книжки є бажаною, але зовсім не необхідною умовою для розквіту національного книговидання. Наприклад, видавці із Великій Британії більшість своїх книжок друкують у Китаї, Малайзії та на Тайвані. Від цього ці книжки не перестають бути британськими, тому — ніякого ввізного мита та ніяких інших податків, окрім податків визначених Британським законодавством для вітчизняної книжки. Нагадаю, що Велика Британія — світова книжкова метрополія. А польські видавці зуміли домоглися (ще в серединх 1990-х років) від польських поліграфістів прийнятного співвідношення ціна/якість у той спосіб, що домовившись між собою, вирішили друкувати свої книжки у Словаччині. — За кілька місяців у польських поліграфістів співвідношення ціна/якість стало абсолютно прийнятним для видавців.
Тому необхідно законодавчо закріпити бодай такий термін (про терміни не сперечаються — про них домовляються, тому остаточна редакція цього визначення повинна бути погоджена експертами, але без зміни самої суті):
Вітчизняною книжкою є книжка, видавцем якої є резидент України, незалежно від того, у якій країні ця книжка була розмножена (поліграфічне виконання).

2. Якщо все-таки в Україні не буде ліквідовано ПДВ, як податок, який руйнує економіку будь-якої держави, то принаймні у сфері культури, а у книжковій сфері передовсім, цього податку не повинно бути взагалі, — у сьогоднішніх умовах, та ще й за тотальної окупації українського книжкового ринку книжкою з Росії (більше ніж на 90%), його наявність є смертельною загрозою для вітчизняної книжки.
А для фанатів однакового ПДВ на все, нагадаю, що у Великій Британії, яка є світовою книжковою метрополією, ПДВ на книжку ніколи не було. У більшості країн Європи ставки ПДВ на книжку або нульові, або символічні (3-7%). І що введення ПДВ на книжку (хай і за пільговими ставками) одразу викликає низку проблем навіть у країнах з добре розвиненим і захищеним книжковим ринком.
Лише один приклад з Росії. Одним з результатів введення в Росії ПДВ на книжку за ставкою у 10% стало її трьохкратне (!) подорожчання для покупця.

Тобто у ПОДАТКОВОМУ законодавстві України повинна бути закріплена приблизно така норма:
Не є об’єктом оподаткування ПДВ операції з підготовки, виробництва та продажу вітчизняної книжки в Україні, причому ця норма не може бути змінена жодним іншим законодавчим актом України.
Остання фраза особливо важлива — усі роки, коли в Україні українська книжка (перепрошую — книжка вітчизняного виробництва) була звільнена від ПДВ, українські видавці наприкінці року чекали вироку: ліквідують пільгу з ПДВ Законом про Бюджет, чи ні? Про які видавничі плани та перспективи можна думати, якщо не знаєш в якому податковому полі працюватимеш завтра?
А для усіх тих, хто вимагає прийняти якісь особливі закони про меценатство та їм подібне, підкреслюю: українське податкове законодавство дуже жорстке, тому будь-яке зменшення податкового тиску (у тому й на меценатів) буде дійсним в Україні лише у випадку, якщо такі норми будуть внесені саме до податкового законодавства, а не до, наприклад, закону «Про меценатство», який у противному випадку буде лише декларацією, на яку податківці будуть просто чхати. І матимуть на це повне право.
А з огляду на те, як у цивілізований спосіб повинна бути означена вітчизняна книжка, у митному та податковому кодексах додатково повинні бути закріплені ще й приблизно такі норми:
а) Не є об’єктом оподаткування ПДВ операції з ввезення в Україну вітчизняної книжки, розмноженої (поліграфічне виконання) за межами України.
б) Не обкладаються ввізним митом операції з ввезення в Україну вітчизняної книжки, розмноженої (поліграфічне виконання) за межами України.

3. Головними суб’єктами української видавничої справи є: автор/перекладач, видавець, дистриб’ютор, книгарня, бібліотека та читач (чому у цьому переліку немає поліграфіста див. вище), а суб’єктами, які потребують першочергової державної підтримки з огляду на сучасний стан повинні бути: дистриб’ютор, книгарня, бібліотека та читач (у цьому переліку немає видавця, оскільки за умови нормального функціонування усіх вищеперерахованих суб’єктів, видавнича справа перетворюється на нормальний бізнес).
Так, державна підтримка українського книговидання необхідна. А з огляду на стратегічну важливість галузі, вона вкрай необхідна вже сьогодні, але це зовсім не означає що ця галузь потребує нагальних суттєвих додаткових витрат з бюджету. Тут важливо визначити головних суб’єктів цієї підтримки. З моєї точки зору суб’єктами, які потребують першочергової державної підтримки з огляду на сучасний стан повинні бути: книжковий дистриб’ютор, книгарня, бібліотека та читач. Зауважте, що у цьому переліку немає видавця, оскільки за умови нормального функціонування усіх вищеперерахованих суб’єктів, нормальному стабільному законодавстві, захисті державою власного ринку та власного інформаційного простору, інформаційної політики держави, спрямованої на зростання ролі культури в суспільній свідомості видавнича справа перетворюється на нормальний бізнес. Це я стверджую, як український видавець з більш ніж двадцятирічним досвідом, який ніколи не робив бізнесу ані на книжковій дистрибуції, ані на книжковій торгівлі. Більше того, у мене, як у видавця купа претензій до роботи існуючих в Україні книжкових дистрибуторів, книгарень і бібліотек. Однак саме дистрибутори, книгарі та бібліотекарі, а не видавці чи письменники забезпечують можливість існування книжкового ринку: скажіть, ну навіщо писати чи видавати книжки, якщо їх ніде придбати, чи почитати? І хто забезпечує таку можливість? Видавець? Письменник? Чи дистрибутор, книгар і бібліотекар? Так отож.
Є кілька речей, які держава повинна забезпечити на законодавчому рівні в якості перших кроків з державної підтримки книговидання — панькатись тут уже не можна — часу майже немає!
а) Законодавчо зобов’язати місцеву владу виділити у центральних частинах кожного обласного та районного центру достойні приміщення для розміщення книгарень, які продаватимуть лише вітчизняну книжку.При цьому кількість таких книгарень з розрахунку на одного мешканця, та їх концентрація у центральній частині міст повинна складати не менше, аніж 20% від того, що є сьогодні у Польщі. І ніякої орендної плати, окрім невеликого відсотку з виторгу у цих книгарнях принаймні на 10 років. Ніякі відмови місцевої влади про неможливість реалізувати цю програму прийматись не можуть — це питання національної безпеки! Однак на тому ж законодавчому рівні повинна бути закріплена і відповідальність книготорговців, які отримають ці приміщення на таких пільгових умовах, зокрема суттєві штрафи за порушення умов оренди та позбавлення цього права, зокрема за наявність у продажу бодай однієї не вітчизняної книжки.
Адже якщо рейтингувати проблеми українського книговидання з точки зору видавця української книжки, який не «сидить на голці» державних замовлень, то на першому місці буде мізерна кількість книгарень, де видані книжки можна продати (для цього вони й робляться врешті-решт!). Влада незалежної України вирішила, що українцям це «не нада». В результаті Київ є єдиною європейською столицею, де на центральній вулиці немає ЖОДНОЇ книгарні. У той же час влада незалежної Польщі, розуміючи стратегічне значення книжки для держави, як також і те, що в умовах швидких ринкових змін книгарні просто не виживуть на загальних умовах, встановила для них чисто символічну орендну плату на доволі тривалий термін. В результаті в околі Ринкової площі Кракова на площі меншій аніж 0,3 квадратних кілометри сьогодні є більше 40 книгарень, а в околі всього Хрещатика на площі більшій ніж 2 квадратних кілометра (!) — жодної. Хоча... вибачайте — нещодавно одна з’явилась — просто на Майдані Незалежності. Вгадайте з одного разу хто власник, і які книжки там продаються? — Правильно, власником є московське видавництво «ЕКСМО», а книжки там, передовсім, того ж видавництва. Російською мовою, звичайно. Та й зміст «підходящий». — Прекрасний пам’ятник героям Майдану!
А скільки книгарень повинно було б бути на Хрещатику і в його околі, якби була прийнятою норма бодай у 10% від Краківської? — Правильно! — більше ніж 25. І цього ще було б замало — в умовах зростання, кількість виданих книжок зростатиме значно швидше, аніж кількість книгарень.

б) Законодавчо зобов’язати місцеву владу виділити на околицях кожного обласного центру бодай одне приміщення складського типу, придатне для розміщення гуртової книгарні-складу на тих самих умовах, що й книгарні у центрі міста. Такі гуртові книгарні-склади є становим хребтом усієї польської книжкової торгівлі — вони забезпечують будь-якого, навіть найменшого книготорговця можливістю в одному місці вибрати відповідний профілю його книгарні книжковий асортимент з усього наявного в Україні!
в) Єдина програма, фінансування якої не можна скорочувати з державного бюджету навіть в умовах бюджетного дефіциту, це виділення коштів на поповнення бібліотечних фондів, бодай на рівні 2013 року. При цьому слід, як і в інших цивілізованих країнах законодавчо зобов’язати місцеві бюджети виділяти на це не менші суми (пропорційно до кількості мешканців кожного регіону). Однак в Україні ця програма повинна бути кардинально реформована: вибір вітчизняних книжок для поповнення бібліотечних фондів, яке здійснюється за кошти державного чи місцевого бюджету, повинен здійснюватись лише самими бібліотекарями (на місці, у кожній бібліотеці!!!), а не централізовано з відбором книжок так званою «експертною комісією». Забезпечити можливості такого вибору не просто, але технічно абсолютно можливо. Поява такої можливості у бібліотекарів не лише піднімає їхню страшенно занижену самооцінку, а має ще й кілька додаткових позитивних ефектів. Зокрема:
а) Мінімізує можливість реалізації корупційних схем — домовитись із 18-ти тисячною армією керівників публічних бібліотек нереально... А з будь-якою експертною комісією при Мінкульті, маючи такий досвід — запросто.
б) Зробляться неможливими такі ганебні історії, одна з яких сталася за часів президента Ющенка і міністра культури Вовкуна, а саме: за наказом міністра культури у дитячо-юнацьких бібліотеках Криму, Донеччини, Харківщини та Луганщини було ліквідовано значну частину бібліотечного фонду російської класики, а натомість за державний кошт туди були поставлені далеко не дитячі книжки сучасних українських авторів, серед яких Лесь Подер’янський, Олесь Ульяненко, Світлана Поваляєва та ін. Ті, хто читав твори цих авторів може легко передбачити реакцію бібліотекарів дитячо-юнацьких бібліотек Криму, Донеччини, Харківщини та Луганщини на таку заміну. Вони отримали нову порцію ненависті до «мови» та у повні вилили свій гнів на неї у місцевій пресі. Думаю, що якоюсь мірою (звичайно лише невеликою — але все велике складається з дрібниць) це посприяло розпалюванню антиукраїнських настроїв у тих регіонах. Хочу підкреслити — з моєї точки зору книжки перерахованих вище авторів — це прекрасні книжки для дорослих (я сам був першим видавцем книжок Подер’янського, Ульяненка та Поваляєвої), але поставляти державним коштом книжки з ненормативною лексикою, сценами насилля та еротики у дитячі бібліотеки південного сходу України замість насильно вилученої російської класики... Це вище мого розуміння. Варто відзначити, що відбір саме цих книжок для дитячих бібліотек здійснила «високопрофесійна» експертна комісія при Мінкульті. Та найцікавіше, що після того, як ця історія була оприлюднена, дії її фігурантів не засудили ані діячі культури, ані Асоціація українських видавців, ані так звана Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі....
Або історія про так звані енциклопедії пана Зубанова (видавництво «Кріон») зроблені шляхом комп’ютерного перекладу з російської Вікіпедії, у яких, наприклад, ім’я всесвітньо відомого художника Ель Греко трансформувалось у «Ялина Греко», закуплені коштами місцевих бюджетів для бібліотек кількох регіонів України...
Однак, при збереженні державного фінансування бібліотек, бібліотеки повинні, окрім усього іншого, забезпечувати читачам доступ до своїх фондів тоді, коли у читачів є для цього найбільше вільного часу, тобто ввечері та у вихідні і святкові дні.
А що ми маємо сьогодні? Наприклад, львівські міські публічні бібліотеки для дорослих зачинені у... суботу і неділю — П’ємонт, блін!

4. На законодавчому рівні забезпечити неможливість будь-якої цензури у видавничій справі і ТЕРМІНОВО припинити дію закону України «Про захист суспільної моралі» та ліквідувати Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі.
Видавець сам повинен нести відповідальність за зміст текстів, видання яких він здійснює від свого імені. Якщо ж оприлюднення таких видань порушують якісь закони України, то за такі порушення видавець повинен відповідати лише у судовому порядку. А діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі не просто суперечить принципам свободи слова, а є загрозою національній безпеці України. Недаремно за термінову ліквідацію цього геббельсівського органу виступає і Українська Гельсінська спілка.

5. Для забезпечення прозорості у боротьбі з порушенням авторських прав в Україні, на законодавчому рівні закріпити такі положення:
а) порушення авторських прав, інформація про власника яких оприлюднена в Інтернеті на визначеному законом загальноукраїнському сайті-каталозі авторських прав, є порушенням цих прав, вчиненим з прямим умислом;
б) доказом порушення авторських в мережі Інтернет, який при розгляді справ про такі порушення як у досудовому так і судовому порядку, є роздрукована копія тієї Інтернет-сторінки, на якій власник прав виявив таке порушення, завірена у присутності нотаріуса.
Необхідність дій за п.а) викликана необхідністю боротьби з неприпустимими діями українських письменників (у тому й дуже відомих), які спочатку підписують авторські угоди з одним видавцем, передаючи йому виключні права на певний набір прав, а потім, отримавши від іншого видавця пропозицію, яка видається цим письменникам вигіднішою, підписують угоду про передачу тих самих виключних прав і з цим видавцем, не повідомивши про це першого видавця. Дія таких письменників може бути кваліфікована, як шахрайство, і є аналогічною тому, коли одній особі продається те, що уже перед тим продано другій, тобто продавцеві уже не належить. Але окрім банального шахрайства, такі дії відомих письменників мають ще й додаткові негативні наслідки:
• слугують прикладом для молодих письменників;
• «зіштовхують лобами» українських видавців і створюють атмосферу недовіри між ними, що у сьогоднішній ситуації є більше ніж злочином.
Важливість цього кроку викликана також необхідністю боротьби з видавцями, які схиляють авторів до шахрайських дій, а потім ухиляються від відповідальності за це, посилаючись на не знання ситуації, тобто намагаються представити порушення майнових авторських прав інших видавців, як дії, вчинені без прямого умислу, що за українським законодавством забезпечує їм значно «м’якшу» відповідальність.

Необхідність дій за п.б) може слугувати чи не єдиним справді ефективним способом боротьби з піратством у мережі Інтернет, яке на сьогодні є дуже серйозною проблемою усієї видавничої галузі. Тим більше, що такого роду методи боротьбі з піратсвом уже законодавчо закріплені у багатьох країнах, навіть у Росії.

6. На законодавчому рівні забезпечити державну підтримку інформаційної сфери українського книговидання спрямовану на зростання ролі культури в суспільній свідомості
Це ключова проблема не лише видавничої галузі, а й усієї сучасної української культури. Більшість українців абсолютно нічого не знають про здобутки сучасної культури. Нічого не знають про це і за межами України. А те про що нікому невідомо не може ані впливати на щось, ані виконувати своїх функцій.
Існує досвід багатьох країн як забезпечити громадян інформацією про культурні здобутки своєї країни без витрат суттєвих коштів з державного бюджету. Інколи такі заходи на першому етапі викликають супротив і виглядають не демократичними. Наприклад, за словами видавців з Нідерландів у них існує така практика: держава зобов’язує усі газети регулярно друкувати інформацію (невеликі рецензії та відгуки) про нові книжкові видання (на власний вибір). Газети, які не виконують цієї умови обкладаються суттєвими штрафами. В Україні такі зобов’язання можна розширити і на телевізійні канали. — Може воно виглядає і не демократично, але в українській ситуації іншої можливості вийти з інформаційного вакууму для української культури практично не існує.

7. І останнє за порядком, але, мабуть, найважливіше з точки зору і національної безпеки, і розвитку країни, і авторитету цієї країни у світі — захист самої загнобленої в Україні книжки — книжки сучасного українського автора українською мовою.
Із усіх мов в Україні, найбільшої дискримінації зазнає українська (державна!!!), — це стосується усіх сфер її функціонування — від органів державної влади до ЗМІ. Але особливо відчутно це у сфері книговидання.
Результат: за найоптимістичнішими оцінками (статистики в Україні не існує!) кількість ВИДАНИХ за рік ринкових книжок сучасних українських авторів українською мовою (про антиукраїнські корупційні підручники та халтуру, зроблену на державне замовлення не йдеться!) в Україні не перевищує цифри 0,01 примірника на одного мешканця України. ВДУМАЙТЕСЬ у цю цифру — менше ніж одна ВИДАНА (ще не продана!) книжка на рік на 100 мешканців...
Тобто навіть якщо уявити собі, що лише один зі ста мешканців України (не більше!) має потребу, бажання і можливість придбати книжку сучасного українського автора українською мовою, він в принципі не має можливості (в середньому) придбати більше однієї такої книжки на рік — більше просто не існує!
Тому найм’якіша норма, яку терміново необхідно ввести до українського законодавства є такою:
На законодавчому рівні закріпити принцип рівності доступу громадян України до книжок державною мовою, які є аналогічними (це не означає, що ті самі! — ПМ) тим, що є у вільному доступі російською мовою.
Цей принцип має бути сформульований приблизно так:
Держава (законодавчими актами та рішеннями Кабінету міністрів) забезпечує громадянам України таку можливість: якщо у будь-якій книгарні будь-якого населеного пункту України є у продажу та чи інша книжка російською мовою, то у тій самій книгарні або сусідній з нею споживач повинен мати можливість придбати аналогічну (це не означає, що ту саму! — ПМ) книжку українською мовою такої ж якості і за ціною не вище ніж російський аналог.
А вже реалізація цього принципу рівного доступу може передбачати будь-які економічні та позаекономічні заходи з боку держави, у тому й ліцензування, квотування, диференційоване оподаткування, преференції для книжки українською мовою і т.д. і т.п. І всі вони будуть абсолютно законними, бо спрямовані не на «ущємлєніє» чиїхось прав, а на захист гнобленого.

І лише після законодавчого закріплення базових принципів державної політики у сфері книговидання можна розробляти і державну програму виходу української книжки з кризи і окремі програми, спрямовані на її перспективний розвиток.
Однак ні першого, ні другого, ні третього відкладати «на потім» вже не можна — країна, у якій стратегічні питання національної безпеки завжди «не на часі», не має шансів утримати незалежність.

***
Але де ж його узяти людей, які в стані в усіх сферах економіки України і програми написати, і в життя їх втілити, адже у будь-якій справі — «кадри вирішують все»?
Та якраз у цьому проблем і немає.
І критерії відбору тут дуже прості. Окрім честі, гідності, розуму та сміливості (без цього справжнього фахівця не буває) варта звернути увагу передовсім на представників бізнесу, які зуміли створити і бодай п’ять років успішно провадити власну справу у відповідній галузі, які ніколи не «сиділи на голці» державних замовлень, ніколи не були членами жодних партій або державними службовцями. При цьому перша освіта жодного значення не має.
Лише два приклади. Найефективніший міністр культури Польщі «всіх часів» Вальдемар Домбровський, який вивів польські культурні індустрії на принципово новий рівень і запустив механізми промоції польської культури у світі, які й досі працюють, закінчив факультет електроніки Варшавської політехніки; а реформатор сучасної економіки Грузії Каха Бендукідзе за першою освітою — біолог (Тбіліський університет, аспірантура Московського університету).

Петро Мацкевич
кандидат фізико-математичних наук
засновник видавництва «Кальварія»
засновник PR-консалтингової компанії “PR-Prime”
050-370-38-75
petro@msbrand.net

Для довідки
Петро Мацкевич
Засновник і мажоритарний власник видавництва «Кальварія» (засноване 27 листопада 1991 року у Львові), з 1996 по 2006 рік — головний редактор. Експерт з авторського права, організатор кількох антипіратських кампаній в Україні.
Безпосередній координатор більше 300 видавничих книжкових проектів повного циклу: редакційне опрацювання та додрукарська підготовка, видання, промоція, продаж.
За результатами опитування більшості активних «гравців» книжкового українського ринку (видавців, книготорговців і бібліотекарів) — учасників Форуму видавців у Львові (найбільший книжковий ярмарок України), двічі був визнаний кращим головним редактором книжкових видавництв України.

Перша освіта: Львівський університет, фізичний факультет.

Додаткова освіта та стажування у видавничій сфері (після 1996 року): професійні курси у сфері авторського права, видання наукової літератури, маркетингу у видавничій справі, додрукарської підготовки книжкових видань, поліграфічного виробництва книжкової продукції (Барселона, Київ, Краків, Пряшів, Франкфурт та ін.); стажування у Польському видавництві науковому (PWN), Варшава.

Регулярна участь в організації та проведенні заходів з промоції сучасної української літератури в Європі (з 2003 року): Афіни, Братислава, Варшава, Вроцлав, Гельсінкі, Краків, Париж, Рим, Стокгольм, Франкфурт та ін.

Наукова та викладацька робота (до 1996 року): Львівський НДІ матеріалознавства (понад 30 наукових публікацій та 13 винаходів у галузі радіоелектронного матеріалознавства); Львівський університет, кафедра теоретичної фізики (доцент, більше 15 наукових публікацій у галузі теоретичної фізики).